Публикатор Публикатор

У родинному інтер'єрі - Петриківка

ПЕТРИКІВКА — село серед степових про­сторів Дніпропетровщини, засноване запорізькими ко­заками в другій половині XVIII ст. З давніх-давен сла­виться вона чудовим народ­ним мистецтвом — стінопи­сом і декоративним розпи­сом на побутових речах. Із покоління в покоління пере­дають народні майстри таєм­ниці своєї майстерності. Скі­льки таких перлин розсипано по Україні, скільки джерел — осередків українських рукомесел напувають мистецьке дерево України. Кожен регі­он має свою неповторність і історичну основу для виник­нення того чи того виду мис­тецтва, і зараз гілки цього де­рева переплелися, перетек­ли в інші регіони, збагатили їх. Так для мене Петриківка — моя батьківщина, для моєї мами, Ганни Самарської —Богданівка на Київщині, про­славлена великою Катери­ною Білокур, для мого чоло­віка, Олександра Вакуленка, місце народження місто Но­воросійськ, для нашої доньки Олесі — Харків, і всі разом ми маємо Петриківку в серці. То ж що вона є, окрім того, що можна прочитати в літе­ратурі? Особисто для мене Петриківка почалася з того часу, як я народилася, з ба­бусиної хати, де по стінах бу­ли намальовані маминою ру­кою пучечки винограду і по­під стелю біг собі бігунець і не мав ні початку ні кінця. Дитячі очі бігли за тим бігун­цем і дивувалися тому, як підкоряє він собі прямий кут святого вугла, рівнину стіни і вихиляси комина. Дитячі очі дуже чітко запам'ятали ці мальовки. Задовго до мене, ін­ші мальовки в тій — таки хаті вразили малого хлопчика, який згодом став моїм бать­ком. У книжці Б. С. Бутника- Сіверського "Українське на­родне мистецтво", виданій 1966 року, пишеться таке:

"Під час експедиції 1958 ро­ку на Дніпропетровщину нам пощастило побачить розпис у хаті Т. А. Самарської в с. Пе­триківка, виконаний Поліною Глущенко ще перед Великою Вітчизняною війною. Він і до­сі зберігається (1958 р. ) не ушкодженим (коли хату тре­ба мазати, розпис закрива­ють, а потім тоненьким пенз­лем вводять біле тло між усі­ма його гілочками та квіточ­ками, це робиться з великої поваги до авторки, яка стала тепер відомим народним майстром і працює у Києві). Розпис цей настільки ціка­вий, що заслуговує на окре­мий розгляд". І далі опису­ється композиційне вирі­шення розпису. Мама моя розповідає, що коли при­йшла невісткою 1962 року в знамениту хату Самарських, то розпису вже не було, зов­сім недавно в тій кімнаті бу­ло зроблено ремонт. Десь 1966 року, наслухавшись про розписану хату в минулому, вона вирішила теж спробува­ти розписати. З Федором Панком вони вже їздили роз­писувати на той час клуб у Петропавлівському районі, і вона, молода ще майстриня, мала вже деякі навички ма­лювання по стінах та й техно­логію кольорового фарбу­вання стін знала, тому й ри­зикнула. Малювала не дуже складний розпис: зелений виноград, листя, ромашки, цибульки. Живе він і досі на стінах вже 35 років. Хата приречена бути розписаною, і ніхто не наважиться змити той розпис.

Іншій хаті, яку будували мої батьки, вже 32 роки, двічі вона була розписана, остан­ній розпис живе вже близько 20 років, у його створенні брала участь і я. Мама каже, що то наш оберіг, ми його дуже любимо, за 20 років він не тільки не набрид, але ще більше прикипів до серця. Кожен рік виникає питання про ремонт, і кожен раз ця кімната залишається без іс­тотних змін. У свій час і моя маленька донечка маленькимпальчиком рахувала ромаш­ки на стінах у бабусиній хаті. Традиції, передавані із роду в рід, із покоління в поколін­ня, за віком вік. Велика муд­рість народу зберегти і пере­дати як найбільшу цінність звичаї, традиції, уміння. Піс­ня, вишивання, різьблення, витинанка, спів гончарного круга... Причетність до твор­чості, до її таїни, мабуть, най міцніше гуртує, єднає по­коління. Розповім трохи про свою родину.

Моя бабуся Олександра Косяченко не вважає себе художником, бо свої без ліку вишиті рушники і сорочки не вважає чимось незвичайним. Усе село шило, пряло, ткало, вишивало. І це було звичай­ним, традиційним. Я пам'я­таю, як ті рушники завжди прикрашали хату, святий вуголь. Сорочки і рушники і за­раз бережу. Мама моя ви­ростала серед тих вишива­нок, серед мальовничих Богданівських краєвидів, поруч із народною художницею Ук­раїни Катериною Білокур. Бі­гала показувати свої малю­ночки, за порадою та доб­рим словом. Ті малюночки і досі зберігаються в нашій родині. За традицією Богданівські хати прикрашали ви­шивками і не розмальовува­ли. Але завжди є винятки.

Ось що мама згадує із свого дитинства: "... дуже добре пам'ятаю бабусю Єгориху, сусідку мого діда Якима. Після кожної побілки во­на прикрашала свою хату квіточками, вирізала із кар­топлини штамп, вмочала в синьку і відпечатувала по сті­нах. Я малою ходила любу­ватися тими квіточками. В нашій хаті довго висіла на стіні народна картинка. На дошці був намальований ве­чір, річка, рибалка на човні і якісь дерева на березі річки, малював їх дід Свирид, сіль­ський художник — самоука. Ма­мина сестра, тьотя Ганна, лю­била народне мистецтво і як могла заохочувала мене до малювання. Було кожен мій малюнок "сто раз" похвалить, "сто раз" подивиться на ньо­го, а для дитини то такийстимул. Іще перед святами приїжджі носили по хатах па­перові рушники, на них тра­фаретом був вибитий орна­мент, схожий на петриківський. Тьотя Ганна завжди куп­ляла їх і вішала на "картини" з фотографіями. Мама пра­цювала день і ніч у колгоспі, весь час була у важкій праці, а тому я не пам 'ятаю її поруч із мистецтвом. У 6 років ме­не водили за сім кілометрівдо церкви в Сулимівку, там мене найбільше вразили на­мальовані ікони. А ще в селі читали "Кобзар" Т. Шевченка. Я навчилася читати ще до школи і, пам'ятаю, що часто читала "Наймичку", "Катери­ну", і всі плакали. В книжці були ілюстрації.

У хаті Катерини Білокур на стінах висіли дві намальовані картинки, якісь копії, більше схожі на графіку, малював не­біж Петро. Творів Катерини Білокур я майже не бачила аж до того, як потрапила до Ки­єва. Одного разу вона ви­несла закінчену роботу із майстерні, чи мені хотіла по­казати, чи брату, щоб той оці­нив. Ото і все. Звичайно, я бу­ла вражена побаченим, а брат К. Білокур мені сказав, щоб я теж старалась так ма­лювати. Катерина Василівна говорила: "Вчись у природи, вивчай її наполегливо і вперто" (в листах, адресованих нею до мене, це є). З благосло­вення К. Білокур по закінчен­ні десятирічки поїхала посту­пати до Київського худож­нього інституту, але вже на підготовчих курсах відчула брак школи, професійної май­стерності. Згодом потрапила на Київську фабрику суве­нірних виробів до цеху підлакового розпису, де познайо­милась із Марфою Тимченко, колишньою петриківчанкою".

Так мама познайомилась із Київським варіантом петриківського розпису, а зго­дом потрапила до самої Петриківки, де залишилась і по­нині. З одного боку, вплив Катерини Білокур, її благо­словення і "вчись у приро­ди", з іншого — петриківський традиційний орнамент, квітка реалістична і квітка стилізована. Так і розквітла творчість Ганни Самарської, мов два крила — живопис і орнамент, дві гілки — Богданівська і Петриківська наро­дили особливу квітку. Само­бутній і оригінальний худож­ник з характерним індивідуа­льним почерком і творчою манерою, вона відштовхну­лась від традицій і збагатила скарбницю українського на­родного мистецтва новим і неповторним.

Після бабусиних вишива­нок, розповідей про Катери­ну Білокур, духу та школи петриківського розпису, впли­ву маминих поглядів на мис­тецтво формування моє як художника завершив ще й Харківський художній інсти­тут. Тепер я згадую початок моєї творчості: перший до­тик до розпису в хаті моєї петриківської бабусі, потім особлива атмосфера фабри­ки "Дружба", де працювала мама. Мене малу вона брала із собою на роботу і, втомле­ну від вражень, клала спати поруч себе на подушці на столі, заздалегідь відсунув­ши вбік пензлі, фарби, таре­лі. Ось де традиції. Змалку увібраний дух, запах, стиль, майстерність. Традиційна петриківська "цибулька" така звичайна і рідна, як саме слово "мама", а виготов­лення пензлика із котячої шерсті, так як і неможливість навіть думки про відсутність кота в домі здаються такими природними. Я навіть не мо­жу згадати, коли навчилась робити пензлики, таке вра­ження, що вміла завжди. Хоча навряд. Малювати вчи­лась, спочатку дивилась і торкалась пальчиком, потім умочала пальчик у мамину палітру і притискала до папе­ру, таке чудо бачити той від­биток. Уявляти, що то кали­нова ягідка, потім котячим пензликом домалювати лис­точок і вусик, щось піддиви­тись у природи, щось у мами з-під руки, а щось придума­ти, нафантазувати. І квітка буяє вже з-під твоєї руки, сміється. А скільки було сліз, коли вона не сміється, та ци­булька. Скільки мама терпля­че поправляла і підказувала. Ще мені довелось застати живою Тетяну Пату, заслуже­ного майстра народної твор­чості України. Особисто з нею не спілкувалась. Коли вона померла, їй було близь­ко 90 років, а я була школяр­кою, всім класом ми ходили на похорон. Пата залишила по собі багато учнів, багато творчих здобутків і атмосфе­ру шанування петриківського розпису. Декілька років на гуртку і в художній школі мо­їм учителем розпису був Фе­дір Панко, заслужений майс­тер народної творчості, один із найздібніших учнів Тетяни Пати. І поруч завжди було мамине навчання, її критика, її підтримка. Мама працюва­ла у творчій групі, створювала нові композиції, виставко­ві твори, настінні розписи і все, що було особливо твор­че, нове — то виходило з-під її руки. З нею працювало ба­гато інших художників: В. Соколенко, В. Глущенко, Є. Клюпа, подружжя Чернуських, Л. Горбуля, А. Пікуш та багато інших. Якщо з кимось мені не довелося спілкуватись, то все одно я чула про них, ба­чила роботи в музеї петри­ківського розпису, що на фабриці, чи на виставках, у друку. Кажуть, що в Петриківці кожен другий — худож­ник, так і було за часів існу­вання фабрики, майже так.

Тепер уже близько 18 ро­ків я живу в Харкові і в Хар­ківській області, працюю у співавторстві зі своїм чолові­ком. Він так полюбив народ­не мистецтво, що і сам захо­пився розписом. У серпні — вересні 2001 року у Харкові, в мистецькій галереї АВЕК відбулася виставка "Ми діти твої, Україно", присвячена 10-й річниці Незалежності України. Виставка родинна — живопис заслуженого майст­ра народної творчості Украї­ни, лауреата премії імені Ка­терини Білокур Ганни Самар­ської, декоративний розпис Олександра і Тамари Вакуленків, малюнки дванадця­тилітньої художниці Олесі Вакуленко. Невдовзі відбула­ся її персональна виставка. Так, нині ще одне покоління нашого роду, наша доня ви­вчає народні традиції. З вели­ким задоволенням співає ук­раїнські народні пісні і знає їх багато, малює ілюстрації до пісень і знає всі деталі укра­їнського народного костюма, побуту. Разом ми шили ляль­ки, відтворювали народний костюм, придумували для них сценарії, говорили і жили їхнім життям — життям дале­ких своїх пращурів — Солохи, Явдохи, Овсія, дівчат Марусі, Ярини та інших. Як величез­не свято сприймає фестивалі традиційної народної культу­ри і залюбки бере в них участь. Малює різні малюнкиі петриківський орнамент та­кож. Яким шляхом піде її до­ля, невідомо нікому, чи буде петриківська "цибулина" для неї головною в житті квіткою, не знаю, але буде присутня — це напевно. Бо вихованана тому, що нерозумний той, хто цурається свого, своєї землі, своєї родини, своїх традицій.

Краще один раз побачити, як народжується петриківсь­ка мальовка, ніж сто разів про неї почути. Можна довго розповідати, та треба її ба­чити, ще цікавіше стежити, як саме майстер розтирає фарбу, як вмочає пензель чи палець та просто притискає його до паперу чи до стіни, як легко проводить пензлем лінію чи мазок. А вже коли дивишся, як легко і яскраво народжується під рукою теє диво — петриківська мальов­ка, то хочеться самому те зробити. Я безліч разів зача­ровано спостерігала це дійс­тво, безліч разів і сама заво­рожувала глядачів. Уявляю, як це було раніше: фарби з соку вишні чи відвару луш­пиння цибулі чи пирію, і за­сміється піч чи комин квітка­ми, калинкою чи заспіває пташкою. Радіє око, співає душа, тягнеться до дива. Так і живе петриківський розпис, не тільки зберігається, а й розвивається. Кожен майс­тер вносить щось нове, своє, нові елементи, нові спосте­реження, нові сполучення ко­льорів. Чим талановитіший майстер, тим багатше його здобутками все рукомесло, тим воно різноманітніше і витонченіше, тим більше при­хильників воно має. А те, що розуміють петриківський роз­пис далеко за межами Укра­їни, переконалась сама.

 

Тамара ВАКУЛЕНКО,

заступник голови Харківського осередку НСМНМУ

 

Дивіться також: