Останнім часом дедалі більше людей (і не лише фахівців) звертаються до народних традицій, звичаїв, ремесел. Та, напевно, чи не найбільшу увагу привертають до себе писанки — цей дивовижний заповіт наших далеких пращурів.

Писанка є частиною багатющої народної культури, а її втрата була б непоправна. Тому таке велике значення мають зусилля ен­тузіастів, які намагаються відтворити старовинні техніки розпису, традиційні узори й навіть склад барвників. Особливе місце на ниві відродження писанкарства належить заслуженим майстрам народ­ної творчості Оксані Білоус та Зої Сташук, котрі зуміли відтворити, реконструювати за каталогом "Опис колекції народних писанок" (з музею Катерини Скаржинської) малюнки автентичних писанок, зіб­раних у різних регіонах України. їхнє зібрання має умовну назву "2000 писанок з колекції Катерини Скаржинської".

Варто бодай коротко розповісти про цю унікальну збірку, оскіль­ки відродження її є не тільки значним досягненням майстрів, а й здобутком писанкарства. Ідея збирання належала дворянці Катери­ні Михайлівні Скаржинській, яка 1885 року відкрила у селі Круглику поблизу Лубен приватний музей. Збирачами творів були Федір Ка- мінський та Сергій Кульжинський. На 1899 рік набуток уже становив 2123 писанки з Харківської, Полтавської, Чернігівської, Київської, Херсонської, Бессарабської, Подільської, Волинської, Курської, Во­ронезької, Мінської, Гродненської, Люблінської, Варшавської, Уфімської губерній, Кубанської області. Етнографічний відділ музею 1899 року видав перший випуск каталогу "Описание коллекции на­родних писанок". В альбомі вміщено історико-етнографічний нарис про писанкарське мистецтво України, класифікацію та опис народ­них взірців, подано 33 кольорових та 12 чорно-білих таблиць з 2219 малюнками писанок. На жаль, майже всі "живі" експонати колекції музею К.Скаржинської було знищено під час громадянської та Ве­ликої Вітчизняної воєн. Отож, каталог став єдиним джерелом ін­формації про унікальне зібрання. Здавалося, відтворити cтаровинну колекцію вже неможливо.

Історія роботи над її відновленням тісно пов'язана з іменами заслужених майстрів народної творчості України Оксани Білоус та Зої Сташук і становленням їх як майстрів. їхні творчі пошуки — це і пошук України, і самих себе. Обидві жінки з теплотою згадують своїх бабусь: Зоя — бабусю ткалю, Оксана — бабусю ви­шивальницю, які стали для них уособленням єдності людини і дов­кілля, гармонії добра і краси, що до певної міри визначило само­свідомість майбутніх писанкарок.

— Оксано, люби всіх людей, і всі любитимуть тебе, — ці слова стали для Оксани непорушним законом. Бабуся Зінаїда Василівна Очкуренко зародила в ній любов до всього рукотворного — дівчина полюбила бабусині мережки, а згодом і сама прикипіла душею до вишивки.

---

— Я на чверть лемкиня, на чверть — бойкиня, наполовину — киянка.

Бо дід по матері — лемко, бабця — бойкиня, рід батька до шостого коліна — кияни, з дав­нім козацьким прізвищем — Оч­куренко. Мала знаменитого пра­діда: обіймав одну з найвищих судових посад у місті й у самому центрі мав свій розкішний сад. Один з бабусиних братів теж за­хоплювався писанками і збирав колекцію. Це пригадав батько, коли довідався про Оксанине вподобання. Може ця визначена самим родом спадкоємність і привела її до писанки. Оксана каже, що може доля так розпо­рядилася, аби вчепився в неї "вірус писанки" (за словами Зенона Елеїва). Адже гарно закін­чила біологічний факультет Київського педагогічного університе­ту — "п'ять років вивчала дягель лікарський!", могла б обрати і наукову діяльність, і викладацьку.

Побачила писанки в родині мистецтвознавця Михайла Ро­мановича Селівачова, згодом попросилася на уроки писанкар­ства до його дружини Наталії Федорівни в Дитячій академії при Київському політехнічному інституті. Це був початок 1992 року, час духовного піднесення, відродження національної свідо­мості. Згадує першу свою роботу — обрала 40 клинців.

— Я ж не думала, що буде так складно. Довго малювала, коли закін­чила — всіх сусідів кликала по­дивитись. І вже не спинялась. Кожна писанка стала відкрит­тям, кожна рисочка — експери­ментом. Восени 1992 року почу­ла по радіо про відкриття І з'їзду писанкарів — полетіла! Слухала доповіді, дивилась виставки. Відтоді кожну вільну хвилину проводитиме в бібліотеці, вив­чатиме Кульжинського, Таранушенка, Онищук... Взяла участь у ярмарку в Музеї народної архі­тектури та побуту України разом з учасниками з'їзду — її поміти­ли і запросили викладати дітям писанкарство в Палаці дітей та юнацтва. Ось тут і відбулась зустріч із Зоєю, яка стала визна­чальною для обох.

---

Батьків рід — зі Словенії, мамин — із Полтавщини. Зустрілись під час війни в Словенії, у партизанському за­гоні. Батько був командиром загону, а мати, насильно ви­везена з України, втекла до партизанів від австрійського бауера. Життя прожили у Макіївці на Донеччині — так склалася доля. Тут і народи­лася наша писанкарка. Бать­ко — гарний майстер — сам- один побудував такий дім, що вся околиця задивля­лася. Свою бабусю, батько­ву матір, Зоя вперше поба­чила в 10 років, коли відві­дала її у Словенії. Бабуся вміла робити геть усе, най­більше вразило, як вона ви­шивала фантастичні, неба­чені квіти, казкових тварин. Та найяскравіший спогад ди­тинства — поїздки до мами­ної тітки Марії Онищенко у село Просяниківку Кобеляць­кого району на Полтавщині. Бабуся Марія — відома тка­ля, до якої приїжджали вчи­тись із самої Решетилівки. Вона навчила Зою ткацького ремесла. — Завжди усміхалась і дозволяла ткати з нею, — згадує Зоя.

Назавжди запали в душу квіти на чорному тлі. їх по­тім дівчина малюватиме, ви­шиватиме, вирощуватиме в саду. Хотіла передати свій потяг до краси дітям. Тому й привела їх 1992 року до Ок­сани, прочитавши оголошен­ня про гурток писанкарства. Та коли побачила те диво, зрозуміла — це її покли­кання. Любов до писанки змусила змінити фах інже­нера з автоматики та елек­тромеханіки.

---

Тепер вони нерозлий-вода. За той час, що працюють ра­зом, майстрині взяли участь у ЗО профе­сійних художніх вис­тавках в Україні, Росії, Білорусії, Фран­ції, Німеччині, з них З персональні вистав­ки, на яких демонст­рували 2000 відтворених писанок України. Це і поз­начені пишним стилізованим ор­наментом київські взірці з коли­шнього передмістя Києва Шулявки — рожево-червоні на чор­ному тлі з жовтими закрутками ("Рачок", "Виноград", "П'явки"), писанки колишнього Радомиш­льського повіту з традиційним геометричним та геометризованим орнаментом ("Баклажечка", "Дубове листя", "Рожа в чобіт­ках", "Безконечник"), Східного Поділля, виконані в червоно-чорній гамі кольорів, із зобра­женням хреста із завитками — одного з найдавніших знаків, пов'язаних із символами Землі,

Сонця, твори Полтавщини — жовті, червоні, зелені, з світлим тлом, із "зірками", "сонечками", "грабельками", "косицями" і пи­санки багатьох-багатьох земель України. Окремі колекції придба­ли державні музеї Києва, Харко­ва, Донецька, Сум та численні приватні збирачі з України, Ні­меччини, Швейцарії, Франції, США, Аргентини.

У 1997 році майстрині відтво­рили нові зразки за виданням 1896 року "Писанки Галицької Волині" Мирона Кордуби, з альбома "Українська писанка Ераста Біняшівського, за збірником "Україно, Нене моя" (Київ,

1993), з альбома Зенона Елеїва (Нью-Йорк, 1994). Колекцію по­повнили писанки Західного По­ділля на чорному та червоному тлі із зображенням закруток, стилізованих гілок, листя, фігур, що несуть древній зміст — "Бе­региня", "Триніг", "Круторіг": бойківські — із солярною орна­ментикою, гуцульські з розмаїт­тям філігранно розроблених мо­тивів, а також зразками Закар­паття, Покуття, Полісся.

Окремо хочеться відзначити ще й тонкий смак наших майст­ринь, уміння оригінально офор­мити експозиції, тому так спо­добались їхні виставки в Музеї літератури, Палаці мистецтв "Український дім", 2000 року — у залі Національної спілки майст­рів народного мистецтва Укра­їни. Тут вдало поєднано фітоди­зайн, художнє лозоплетіння, ке­раміку. Особлива знахідка — глибокі подвійні рами, що до­зволяє викладати писанки у ви­гляді традиційних орнаментів, уникати пошкоджень і вільно пе­ревозити колекцію. А художниці мріють про створення у Києві постійно діючого музею писанки та творчої майстерні для опану­вання бажаючими цього мисте­цтва.

Майстриням важливо донес­ти до людей, що це послання через віки наших пращурів, кот­рі передають свій погляд на світ, таїну смерті та воскресіння, красу, свою любов, своє тепло, і ще — їх перестороги та щось таке, не знане, але охоронне. Шанобливо наголошують на обереговому значенні писанки. Що і досі виявляється в обрядо­вому використанні їх від грому, неврожаю. Мета майстринь — зберегти автентичне образо­творче мистецтво — писанкарство, берегти його невіддільність від побуту та буття традиційної вжиткової творчості. Обидві з благоговінням підходять до ор­наменту — вони порівнюють його з молитвою, де не можна змінювати слова. їм хочеться показати людям, що в цих зна­ках є "якась таємна інформація і насолода від того, що там щось є таке, чого ми не знаєм", викликати ставлення "як до чогось таємничо­го, дуже важливого, що має велике значення нерозкритого. Може час не прийшов, може й не прийде, але щоб людина просто навчилася бе­регти, побожно ставитися до того, що там зображено. Хочеться всім пояснити, що це дуже важливо, і не­даремне писанка зникла в радянські часи — наче сховалась" (з бесіди з О.Білоус).

Що більше пізнавали, заглиб­лювалися у вивчення писанки, то більше хотілося долучити до цього древнього мистецтва ши­рокий загал, особливо дітей. За роки роботи збагатилися неоці­ненним досвідом, виросли як педагоги-новатори, популяри­затори народної творчості. Яскравіше визначилася самобутня творча манера кожної художни­ці. Вони прагнуть розкрити таїну старовинних знаків, невтомно вивчають прадавні символи.

Писанкарки грунтовно вивчи­ли всі доступні наукові джерела, та найбільше враження на них, певно, справила праця Арієля Голана "Міф і символ". Головна концепція книги — це ідея поєд­нання в орнаментах кам'яних стел і малюнків, знайдених під час археологічних розкопок, двох основних начал — жіночого й чоловічого — з ідеєю відрод­ження, воскресіння життя. По­дібні орнаменти дослідниці не раз знаходили серед візерунків, зображених на писанках.

Підсумком багаторічної ро­боти Зої Сташук та Оксани Біло­ус став методичний посібник "Школа писанкарства" (К., 1998). Ця робота є основним навчальним посібником у дитя­чих студіях, школах різних об­ластей України, що вирізняється стрункістю викладу матеріалу, досконалою методикою. Пер­ший розділ "Символіка в писанкарстві" вводить у світ орнамент­них знаків, узагальнених до гра­фічної схеми, та їх осмислення у народних назвах орнаменту. Розділ "Як писати писанку" став класичним наочним каноном, на якому вчаться діти та дорослі у різних районах України. Цьому сприяли дохідливість, послідов­ність викладу, детальний опис процесу творення писанки, тех­нік розпису. Розділ "Тематичний план курсу писанкарства — для гурткової роботи" — то взірець для розробки планів, спрямова­них на пробудження інтересу у дітей до писанки через знайом­ство з віруваннями, обрядами, способами виготовлення при­крас із писанок.

У своїй роботі кожна з майст­ринь має власний творчий стиль, певні засади.

Оксана бачить своїм призна­ченням збереження традиційних орнаментів.

— Мені колись сказали: "Твоє покликання — зберігати". — От я й малюю так, щоб точно було, як в оригіналі. Як щось побачу гар­не, мені здається, треба його зберегти неодмінно. У дитинстві мріяла бути художником-реставратором.

Тому ретельності нанесення орнаменту надає першочергово­го значення.

Так само "побожно" ставить­ся до створеного народом і Зоя. Та глибоке знання предмета по­роджує в ній ще й бажання ство­рювати оригінальні писанки за мотивами трипільських узорів, дуже тактовно і фахово стилізу­ючи їх як народні витвори. Це, безумовно, збагачує й розвиває нову, сучасну гілку різноманітно­го, багатого й самобутнього мистецтва — писанкарства. Вперше трипільські мотиви май­стриня побачила у книзі амери­канки українського походження Анни Кміт і відчула до них вели­кий інтерес. Почала вивчати трипільські знахідки — і доля на­че сприяла: батьки однієї з її учениць Марії Відейко — знані археологи, що працюють над трипільською темою в історич­ному музеї. З розумінням нада­ли малюнки. Побачила багато писанкових знаків на малюнках трипільських ваз. Ці знаки Зоя поєднала у дивовижних компо­зиціях. ії твори відзначаються ніжним пастельним молочним тлом, кавово-чорними кольора­ми, особливими плавними лінія­ми, що несуть величезну духов­ну енергію. Авторці пощастило розробити оригінальні взірці, що відповідають задуманому, і яким притаманні традиційні знаки. Трипільські писанки Зої Сташук цікаві орнаментом, колоритом, традицією і сучасним звучанням.

Одне з основних завдань, що ставлять перед собою майстрині — це віднаходити нові зразки, вивчати традиційні осередки пи­санкарства в Україні. Але, на думку майстринь, писанка буде жити доти, доки вона буде при­сутня не лише в музеї чи на вис­тавці. Вона має увійти у контекст нашого сучасного життя.

Пані Оксана чотири роки вик­ладала писанкарство в універси­теті етнографам-фольклористам і має талановитих послідовників. Серед них Галина Іванець, Ольга Сахно, Любов Ктиторова, Тетяна Дудко, Світлана Зелінська та ба­гато інших талановитих і само­бутніх писанкарок. і вже багато років пані Зоя є керівником сту­дії писанкарства Київського па­лацу дітей та юнацтва — ця ро­бота стала теж її покликанням. Вона має справжній хист до спілкування з учнями. Май­стриня зачаровує, приворожує їх до прадавніх знаків-символів, навчає тонкої філігранної роботи з писальцем, накла­данню воску та фар­би. Мріє про ство­рення гуртків писан­карства у всіх райо­нах Києва, з власної ініціативи постійно проводить методичні заняття для праців­ників Будинків ди­тячої творчості. Ста­ла засновником та організатором місь­кого конкурсу дитя­чої творчості "Писанкова веселка", що став тради­ційним. її діяльність по залу­ченню дітей до відродження на­родних ремесел відзначена — вона є лауреатом професійного педагогічного конкурсу "Криш­талеве яблуко" серед керівників гуртків палацу.

Та найбільша радість майстриням-писанкаркам Оксані Біло­ус та Зої Сташук — що на Велик­день підуть діти зі своєю писан­кою, що не переривається нитка традицій.

Дивіться також писанки у крамниці ТОВ "Український Сувенір"

---