Гончарний промисел ніби сфокусував найкращі риси українського народу: лю­бов до праці, високі моральні якості, відчуття краси й гармонії, вміння прикрасити своє існуван­ня і зробити побут зручним та водночас естетично доверше­ним. Раніше Україну слушно на­зивали "країною глин", а витво­ри майстрів-гончарів здобували нагороди на Всеросійських кус­тарних виставках. їх закуповува­ли музеї, експортували за кор­дон. Жоден ярмарок у великому місті, містечку й навіть селі не можна було уявити без гончар­них виробів, що тяглись довгими рядами, приваблюючи покупців величезними горщиками, макіт­рами, глечиками, мальованими мисками, іграшкою. Але було це майже сто років тому... Нині ж, на початку XXI ст., маємо досить невтішну картину щодо розвитку українського гончарства: із 700 осередків (за Юрієм Лащуком) залишилось не більше десяти, та й ті ледь животіють. Гончарів — одиниці. Технологія погірши­лась. Асортимент скоротився. Що ж стосується художніх особ­ливостей виробів, то вони вра­жають своїм низьким рівнем.

Шляхи розвитку української народної кераміки у XX ст. над­звичайно складні й суперечливі, їх особливості пов'язані насам­перед з історичними умовами, в яких розвивалось вітчизняне на­родне мистецтво. Однак, на від­міну від більшості його видів, гончарство в періоди історичних катаклізмів далеко не завжди зазнавало занепаду й руйнації. Так, Перша світова і грома­дянська війни обумовили по­жвавлення гончарного промис­лу: адже за умов суцільної роз­рухи, коли промислові підпри­ємства — головні конкуренти домашнього виробництва — бу­ли зруйновані, зріс попит на ку­хонний і столовий посуд роботи кустарів. Після Другої світової війни, особливо під час голоду 1947 року, багато майстрів зно­ву точили на крузі посуд і ліпили свистунці.

Проте, найчастіше трагічні події негативно впливали на розвиток промислу. По суті, кожний період в історії колиш­нього СРСР приносив нові ви­пробування українській народ­ній кераміці, прискорюючи зако­номірні процеси занепаду про­мислу. Колективізація із заборо­ною працювати одноосібно. Го­лодомор 1932/33 років, що за­брав життя тисяч гончарів, які вимирали цілими родинами. По­даткова політика 1950-х рр. із руйнуванням горнів та виселен­ням майстрів з рідних осередків. Реорганізація артілей та пере­творення їх на заводи й фабрики на початку 1960-х рр. Економічні негаразди 1990-х, що спричи­нили закриття більшості підпри­ємств системи народних ху­дожніх промислів і остаточне зникнення промислу в окремих осередках, де ще у 1980-х пра­цювало до 10 і більше майстрів.

І хоча історичні події в цілому не сприяли розвитку народної кераміки, можна навести чима­ло позитивних прикладів її підтримки з боку національно свідомої інтелігенції. Так, ще 1901 року на Полтавському з'їзді діячів кустарної промис­ловості відзначали: "інтелігенція повинна особливо допомогти художньому розвитку націо­нальної народної творчості... повернути народу багатства, які він зібрав і втратив" (И.Д. Обла стной сьезд деятелей по кустарной промьішленности в г Полтаве // Хуторянин. — 1901. — №45. — С.743).

Найсуттєвіші заходи зламу XIX — XX ст. пов'язані з діяльністю губернських земств у східних регіонах України та різних товариств і дорадчих комітетів — у західних. Ці заходи в цілому допомогли збережен­ню багатьох центрів народної кераміки (як і загалом народно­го мистецтва) й були спрямо­вані на економічну підтримку промислу та передбачали вплив на художні особливості виробів через орієнтацію на національ­ну традицію. Земства створю­вали кустарні склади, навчальні майстерні, музеї, влаштовували виставки, направляли у провідні осередки інструкторів, ор­ганізовували збут виробів. Да­леко не всі намагання допомог­ти кустарним промислам мали позитивні наслідки (особливо це стосується впливу на ху­дожній бік виробів із нав'язуван­ням чужорідних форм і мотивів розпису), але в цілому діяльність земств на деякий час загальмувала процес зникнення українського гончарства.

У перше пореволюційне деся­тиліття, за умов досить інтен­сивного розвитку гончарства (чому сприяв неп), продовжува­лася земська програма роботи з кустарями, хоча позитивна роль земств щодо розвитку народних промислів замовчувалась. Із по­чатком колективізації настійно порушується питання про ко­оперування гончарів. З'явля­ються артілі, ідея створення яких виникла ще на початку XX ст., і загалом була прогресив­ною: майстри отримували мож­ливість користуватись готовими матеріалами, організовано про­давати вироби тощо. Проте істо­ричні умови періоду колек­тивізації і боротьби з одно­осібними господарствами, дис­кредитували цю ідею. Насампе­ред було порушено принцип до­бровільного вступу до артілей, куди гончарів "заганяли" на­сильницькими методами. Од­нак, артілі таки допомогли збе­регти промисел у багатьох осе­редках за вкрай несприятливих для розвитку народного мис­тецтва умов, коли цілеспрямо­вано нищилось домашнє вироб­ництво. Гончарі мали можливість творити на традиційній основі, тоді як значна кількість центрів, де не було артілей, припинила існування у 1930-х рр.

У радянський період підтрим­ка народного мистецтва, попри пишномовні декларації про його розквіт і фактичне безжалісне нищення домашнього вироб­ництва, все-таки здійснюва­лась, хоча це була, так би мови­ти, офіційно-декларативна лінія підтримки. В 1930-50-х рр. ху­дожніми промислами опікува­лась "Укрхудожпромспілка", при якій існувала науково-експери­ментальна лабораторія з відділеннями вишивки, ткацтва, кераміки. Проте, ситуація, що склалася у вітчизняному деко­ративно-ужитковому мистецтві в 1930-50-х рр., позначилась на діяльності цієї організації. Вже тоді намітились прорахунки в роботі з народними майстрами, які поглибились у 1960-і рр. й призвели до цілої низки втрат.

Особливо болісно на розвитку народних художніх промислів по­значилась постанова "Про про­мислову кооперацію" (від 11.Х.1960): артілі (де все-таки ще зберігались головні засади на­родного мистецтва) реорганізо­вувались у фабрики й заводи, що підпорядковувались Міністерству місцевої промисловості. Відтак необхідність виконувати план і підвищувати "продуктивність праці" поступово призвели до зникнення атмосфери творчості і перетворили народних майстрів на бездумних виконавців. Кількості досягали за рахунок відлитих у формах та штампова­них на верстатах виробів. Ручна праця знецінювалась. Однак, на цьому проблеми не скінчились: наприкінці століття більшість ке­рамічних підприємств взагалі припинила своє існування.

У другій половині XX ст. народ­ними майстрами потроху опіку­валась Спілка художників СРСР (нині — Національна спілка ху­дожників України). Деякі гончарі мали змогу продавати вироби через салони Художнього фон­ду. Дирекція художніх виставок України та Художній фонд Спілки художників закуповували твори народних майстрів з виставок, на яких кераміку експонували досить активно. Іноді замовляли роботи майстрам і потім пере­давали їх до музейних колекцій. Часто з виставок закуповували артільно-заводську продукцію. Завдяки такій політиці опішненська артіль (від 1960 — за­вод) "Художній керамік" кілько­ма сотнями речей представлена в колекції Музею українського народного декоративного мис­тецтва. Позитивну роль відігра­вали (і нині відіграють) музеї: ви- ставки-ярмарки в Музеї народ­ної архітектури та побуту Ук­раїни (Київ), симпозіуми в Національному музеї-заповіднику українського гончарства в Опішному. Створена 1990 року Національна спілка майстрів на­родного мистецтва України ре­гулярно організовує виставки гончарів, запровадила премію ім. Данила Щербаківського, якої серед народних керамістів удо­стоєні Василь Омеляненко і Ган­на Діденко з Опішного та Яків

Брюховецький з Головківки (мешкає у Чигирині). Однак, усе це поодинокі заходи, які не є елементами загальнодержавної політики щодо розвитку народ­ного мистецтва. Прикро, що після здобуття Україною дер­жавної незалежності ситуація не змінилася. Зникнення народно­го мистецтва і, зокрема, гончар­ства триває.

Упродовж XX ст. відбуваються зміни в характері й організації гончарного виробництва, в тех­нології та асортименті виробів, їх художніх особливостях. Гон­чарство остаточно перетво­рюється на сільський (частково містечковий) промисел. Змі­нюється психологія творчості народного майстра, який посту­пово усвідомлює себе творчою особистістю.

Іншим стає замовник. У XVI— XVIII ст. керамічними витворами українських гончарів користу­ються різні верстви населення — від селян до козацької верхівки. В XIX ст. глиняне начиння побу­тує в сільському середовищі й частково — в середовищі місь­ких низів. Ця тенденція продов­жується і у XX ст. Однак, у певні його періоди, коли спостеріга­ється увага до відродження на­ціональної традиції (злам XIX— XX ст., 1960-і рр., кінець 1980 — початок 90-х рр.) і коли інтелігенція активно купує робо­ти гончарів, навіть простий по­суд, не кажучи вже про глиняні свистунці, зооморфну скульпту­ру, мальовану кераміку, стає ок­расою міської оселі митця чи науковця. В останні десятиліття народна кераміка активно сприяє формуванню приватних колекцій, тоді яку 1960 — 70-х рр. її збирали поодинокі художники й мистецтвознавці.

Видозмінюються і функції на­родної кераміки: від суто ужит­кової або декоративно-ужитко­вої до декоративної. Однак, і досі простий кухонний посуд остаточно не зник з ужитку (макітри, глечики, маленькі гор­щики для печені тощо), а вимо­ги ринку спонукають гончарів звертатись до "призабутих" різ­новидів асортименту (пасківники). Спостерігається і таке яви­ще: деякі господині використо­вують старі посудини — великі горщики, в яких раніше готува­ли страву "на оказію", і макітри, призначені на замішування тіста, — для зберігання на го­рищі борошна, зерна, крупів. Величезні горщики підставля­ють під ринви під час дощу.

У загальних рисах українська народна кераміка XX ст. розви­валася в межах двох головних напрямів: виробництво в до­машніх умовах на засадах дав­ніх місцевих традицій і артільно- заводське, початок якого — в земській практиці організації майстерень, шкіл та навчально- показових пунктів (центральні й східні регіони України) та ке­рамічних шкіл (західні регіони). Артільно-заводське виробниц­тво було в основному зорієнто­ване на декоративний посуд та пластику, що хоч і створювались у межах місцевих традицій, але як система порівняно відкрита, постійно зазнавали варіювання і видозмін, яких було набагато більше, ніж у зразках домаш­нього виробництва.

Порівнюючи гончарні вироби початку і кінця XX ст., одразу ж помічаємо загальне зниження рівня культури ремесла: черепок