Публикатор Публикатор

«Назад

Анотація до книги "Народне Мистецтво України на межі тисячоліть"

Пропоноване видання висвітлює сучасний стан українського ужиткового мистецтва, зокрема вишивки, ткацтва, гончарства, ковальства, народного малярства,писанки, обробки дерева, дитячої іграшки тощо, подає твори окремих майстрів, які працюють в народних традиціях. Праця створена до ювілейного 2000го року на матеріалах, зібраних під час днів ремесел та етнографічних ярмарок у Музеї народної архітектури та побуту Національної Академії Наук України. Крім того, використано роботи майстрів з музейної колекції.Розвиток і відродження деяких видів українського житкового мистецива свідчать про високі художні смаки, вміння і великий потяг до творчості нашого народу. Разом з тим, на превеликий жаль, в роки нашої незалежності змушено згорнули свою роботу всі художні осередки України. Книга є цінним внеском в історію українського народного мистецтва, навчальним посібником за програмою "Народне мистецтво", а також для практичного використання народними майстрами. Видання здійснене завдяки фінансовій підтримці родини Тамари та Миколи Степаненків.

Рушники сьогодні

Традиція виготовлення рушників і використання їх в народному побуті краще, порівняно з іншими видами народного мистецтва, дожила до наших днів по всій Україні.
Уже з кінця XIX ст. в окремих районах України масово почали вишивати на крамних тканинах червоно-чорним хрестиком. У цих рушниках переважає рослинний орнамент, часом натуралістичний, на деяких хрестик поєднується з мережкою. До кінців таких рушників часто пришивається мереживо.
Середина XX ст. позначена появою на Східній Україні поліхромної гладі на рушниках. Вона значно більше, ніж хрестик, знівелювала місцеві особливості вишивки. З цього часу майже припинилося виготовлення тканого рушника в домашніх умовах.
На Західній Україні на зміну традиційному смугастому орнаменту на кінцях рушника почали затикати поле рушника широкими смугами майже до середини. До чорного й червоного кольорів додалися жовтий, коричневий, синій, зелений, голубий та інші.
З'явився новий тип рушника, вишиваний найчастіше низинкою, узори якого перегукуються з узорами уставок сорочок, килимів, верет, налавників. Цей так званий гуцульський рушник останнім часом поширився й на Східній Україні. Найбільш занедбаний сьогодні рушник як хатня прикраса на Слобожанщині й Півдні України, проте його ще використовують в похоронному та весільному обрядах. У цих районах виготовлення рушника майже припинилося.
У Центральній Україні менше виготовляють тканих рушників, ніж вишиваних. Це пояснюється тим, що знаряддя ткацтва громіздкі, ткацькі верстати давно вже вийшли з ужитку в багатьох селах України. Найбільше рушників на сьогодні тчуть на Гуцульщині та Поліссі, а вишивають на Вінничині, Полтавщині, Київщині, у самому Києві.
Донедавна ми могли похвалитися такими організованими осередками виготовлення рушників, як Богуслав, Переяслав-Хмельницький, Полтава, Решетилівка, Клембівка, Косів, Ніжин, Чернігів. На сьогодні тут підприємства всі закриті, лише поодинокі майстри продовжують працювати вдома.
Ще в 1970-х роках разом з іншими творами народного мистецтва український рушник мав великий попит за кордоном. Ми переконані, що й сьогодні при вмілій організації виготовлення та збуту наш рушник може не лише бути візитною карткою України, а й давати чималий прибуток майстрам, посередникам і самій державі.
Друковані орнаменти, позначені еклектикою, відсутність належної пропаганди, данина моді, недоступність музейних колекцій призвели до значних втрат художної цінності рушника. Давно вже в Україні слід би було створити музей "Український рушник". У ньому могли б працювати майстри, демонструючи техніки виготовлення, багатство й красу орнаментики рушника; це була б своєрідна школа.
Сьогодні трапляються села, у яких мистецтво виготовлення рушників вражає несподіванками. Бо ж є народ, і є народний побут, у якому давні традиції трансформуються, пристосовуються до вимог часу, змінюються під впливом оригінальної мистецької знахідки. Прикладом може бути село Проходи Любешівського району на Волині, в якому у липні 2001 року побувала експедиція Українського центру народної культури "Музей Івана Гончара" у складі директора Петра Гончара та старших наукових співробітників Оксани Кротюк і Катерини Міщенко. Цитуємо щоденник експедиції:"Село Проходи лежить зовсім недалеко від траси. Тут немало нових хат, але "квадратно-гніздової" забудови немає: садиби сплановані вільно і красиво. Назва, як нам розповіли, походить від того, що через цю місцевість, раніше порослу дрімучим лісом, колись прорубували проходи до села Великий Курінь...
…Легендарні проходівські рушники виявилися цікавою трансформацією волинського ткацтва у побуті села повоєнного часу. Традиційні волинські рушники, що побутували тут здавна, були переткані смугами червоно-чорного орнаменту по білому тлу. Час потроху зміщував акценти: з'явилося ткання "льон по льону" – сірим по білому, і на рушниках, окрім геометричних смуг, у яких переважає червоний колір, з'явилися крупні ткані орнаменти, що надали тлу своєрідного ритму.
Але того було мало проходівським майстриням, і між перетканими червоними смугами вони ще "насіяли" квітів, вишитих гладдю в різні кольори. Серед таких зразків, а їх по селу збереглися сотні, є немало справжніх мистецьких витворів. Гармонійне поєднання кольорів і візерунків говорить саме за себе. Тут ми маємо справу з цікавим самобутнім явищем у розвитку традиційного мистецтва.
Час перегорнув і цю сторінку в мистецькому житті села, і нині такі рушники вже лежать у скринях як недавня згадка про молодість для людей, які ще "не йдуть із ярмарку". Згодом тут з'явилися, як і скрізь по Україні, рушники, вишиті гладдю на крамній тканині (часом навіть на купованих побутових "утиральниках" із поздовжніми кольоровими смужками). І сьогодні картини та ікони в хатах прибирають такими рушниками і ще новішими, тканими або вишитими хрестиком.
Сьогодні в селі тчуть і вишивають молоді жінки, які були б раді мати з того якийсь підробіток. Та хоч його й немає, працюють все одно, для власної душевної потреби.
Не лише рушники в Проходах зазнали подібних змін. Одночасно з сіро-білими рушниками з'являються й ткані "льон по льону" портовини (наголос на другому складі) – так тут називають скатертини. Давніші портовини оздоблювали так само, як і традиційні рушники. Проте сіро-білих портовин з червоним тканням і вишиванням ми не зустріли, ці речі були витримані в суто природній гамі. Переткана червоним і вишита скатертина трапилася нам тільки одна і вона мала традиційне біле тло…
На прикладі рушників цього села можна простежити, як швидко, але разом з тим доволі закономірно трансформувалася традиція їх виготовлення. Між класичними волинськими рушниками і повоєнними, вишитими різнокольоровою гладдю, було кілька етапів розвитку. Зауважимо: етапів цілком природних, незважаючи на швидкість і разючість цих змін. Бо ж у народі традиції мистецькі пристосовуються до традицій та умов повсякденного побуту, який протягом останнього століття зазнав змін величезних…"
Тепер вишивають рушники частіше в місті, ніж на селі, про що свідчать виставки та ярмарки народного мистецтва.
На сьогодні є немало майстрів виготовлення рушників, які працюють у народних традиціях. Немає змоги перелічити на сторінках цієї книги всіх майстринь і майстрів, знаних і незнаних, професіоналів і аматорів, які простеляють білі крила рушників у наш із вами завтрашній день…


* * * * *

У наш бурхливий, наповнений несподіванками час, в житті нашої держави закономірно час від часу відбуваються важливі громадсько-політичні акції, спрямовані на відродження нашої духовності і усвідомлення того, що українці - велика самобутня нація.
Це і акція Злуки, і приїзд святійшого патріарха Мстислава, і вшанування національних героїв, і особливо "помаранчева революція".Невід'ємною атрибутикою цих акцій є наші древні національні символи: герб-трійця, жовто-блакитний та козацький малиновий прапори.І в культурно громадському житті - за роки незалежності України відбулось багато визначних подій, серед яких яскравим унікальним явищем став "Рушник Національної Єдності", авторами ідеї й проекту якого виступила славна родина Тамари та Миколи Степаненків.
Цей незвичайний рушник вишитий протягом 2007 року своєрідною всеукраїнською толокою. В його виготовлення взяли участь понад 1000 талановитих вишивальниць з усіх областей України.
Звичай толоки характерний для українського народу з давніх давен при будівництві хати, копанні криниць, на весілля, похоронах, храмових святих тощо.Центральний мотив рушника - "рай - дерево"("дерево-життя, "світове дерево", народні назви "деревце", "квітка", "вазон") властивий багатьом видам українського народного мистецтва (розпис, кераміка, ткацтво, різьба тощо). Через нього розкриваються, насамперед, світоглядні уявлення і високі художні смаки нашого народу.
В цьому рушнику гармонійно поєднані найпоширеніші елементи орнаментів рушників з усіх історико-етнографічних регіонів України, використано багато різних технік вишивки. Колористика «Рушника Національної Єдності» витримана в народній традиції, у ньому переважає життєстверджуючий червоний колір із вкрапленням синього, ­зеленого, жовтого кольорів.
Великі розміри рушника (довжина 9 м, ширина 75 см) перегукуються з розмірами традиційного українського рушника - "божника" на цілий ряд ікон, довжина якого в деяких місцевостях України іноді сягала 8 м.
У цей складний для нашої держави час "Рушник національної Єдності" заслуговує на демонстрацію у багатолюдних місцях по всій Україні (йому затісно в музейних залах), особливо в дні державних національних свят, де він може бути своєрідним сьогоденним атрибутом поряд з гербом та прапором.
Його святе покликання пробуджувати в душах українців почуття великої єдиної родини, людської гідності й національної гордості наперекір сепаратиським намірам деяких політиканів, що забивають клин у цілісність української держави.

ISBN 978-966-8875-27-4