Перший збирач народної іграшки.

Кожен народ, кожна країна мають свою іграшкову культуру. Вона не просто копіює або повторює культуру суспільства, а й дає їх певну оцінку, по-своєму інтерпретує її, навіть в окремих випадках моделює її майбутнє.

Вивчення іграшки — то дослідження одного з аспектів сучасного життя нації з його здобутками й вадами. Натомість вивчення народної іграшки (в тому числі й дитячої саморобної) — пізнання типологічних основ етносу, його корінних ознак і властивостей, здійснення проекції минулого в майбутнє через тактильно-ментальні шари народної колективної пам'яті.

Іграшки як речі, в котрих переважають ігрові функції, з'явилися досить пізно; їх поява — новий щабель у розвитку цивілізації. В давніші часи вони були обрядовими атрибутами і, здається, кожний їх вид походить від спільного магічного предмета. Виникає він, ймовірно, на стадії розриву людини з природою: коли усвідомлення цього розриву викликає почуття самотності та спонукає до пошуку нових зв'язків.

Іграшка як маса матеріалу, організованого в цілісну, слабко розчленовану форму статично-симетричного характеру є одним із факторів дотичного пізнання простору, створення просторової уяви. Остання виникає шляхом певної організації або членування цілісно-хаотичного простору, частиною якого є людина.

Ті речі або предмети, які дали форму, зміст і образ іграшкам, створювалися згідно із колективно-узагальнюючим характером сприйняття. Тому вони статичні й майже не деталізовані, компактно-цілісний момент у них переважає над іншими, елементи членування та деталізації перебувають у зародковому стані.

Українська народна іграшка зберігає в собі формально-образні основи первісної матеріальної речі. Водночас у ній закладено місцеві та загальнонаціональні уподобання щодо способу обробки поверхні, мотивів орнаменту, кольорів, декоративності, обтяжно-пластичної форми. Ще й нині в деяких місцевостях України виготовляють обрядові весняні ляльки з трави та осінні ляльки з обжинкової соломи.

Майже до кінця 1960-х років, а подекуди й у 1970-х, у селах Середньої Наддніпрянщини, Карпат, Прикарпаття, Поділля, Слобожанщини та Полісся побутували хатні саморобні ляльки з тканини, які ще зберігали реліктові риси та ознаки щодо іконографії і внутрішньої основи. Кустарну іграшку з дерева виготовляли майже по всій Україні та, насамперед, у селах і містечках Полтавщини, Житомирщини, Львівської, Чернігівської, Сумської й Тернопільської областей. Керамічну іграшку масово виготовляли в таких центрах і осередках, як Опішня, Ічня, Гавареччина, Косів, Канів, Васильків, Громи, Паланочка, Гнілець, Дибинці, Цвітна, Бубнівка, Адамівка, Головлівка, Сун-ки, Межиріч та сотні інших менш відомих центрів.

Народна іграшка поряд з колядками, казками, прислів'ями, приказками, думами, баладами становить безцінне духовно-мистецьке національне надбання. Однак на відміну від інших видів і жанрів народної творчості їй чомусь не поталанило. У нас її не виділено й не проаналізовано як окремий вид мистецтва. І досі немає жодного не тільки наукового, науково-популярного, а й навіть альбомно-ілюстрованого видання, присвяченого українській народній іграшці. Між тим російській присвячено сотні публікацій, десятки солідних монографій та альбомно-ілюстративних видань, велика кількість комплектів листівок. Досліджено іграшку в Італії, Німеччині, Чехії, Польщі, Болгарії, Китаї, Японії, Грузії та багатьох інших країнах.

Причиною відставання є, мабуть, і напівколоніальне, провінційне становище протягом майже трьох останніх століть, і науковий провінціалізм нашого мистецтвознавства. Останнє не побачило в іграшці твору мистецтва, чиї витоки сягають обрядової субстанції, чий матеріал, чия символіка, функції, колір, орнамент виражають особливості місцевих та загальнонаціональних уявлень щодо людського буття, його смислу й мети.

Не знайшла наша іграшка належного місця і в етнографічних дослідженнях. Якщо мистецтвознавці її розглядали поза її семантикою та ігровими функціями як другорядний (порівняно з основними) виріб з глини, дерева, лози, соломи тощо, то етнографи просто не помічали іграшку як предмета побуту, об'єкта етносоціальних та етнокультурних досліджень.

Усе це призвело до того, що в Україні з її численною за змістовно-формальними проявами, позначеною багатством видів та сюжетним розмаїттям іграшкою немає жодного її знавця, колекціонера, дослідника, як те бачимо в інших країнах. У Росії подвижником у цім ділі ще на початку XX ст. став Микола Бартрам, засновник Музею іграшки в Москві (нині цей Музей у Сергійєвому Посаді), він же організатор кількох фундаментальних наукових видань.

На іграшку вчені почали звертати увагу наприкінці ХІХ ст. і розглядали її здебільшого у зв'язку із дитячими іграми, як їх атрибут. Першим окремим виданням, присвяченим безпосередньо іграшці, мабуть, була книга Олександра Бенуа "Русская народная игрушка", опублікована в 1905 р. Далі йдуть видання Миколи Бартрама (Бартрема). 1912 року з його ініціативи та під його редакцією вийшов збірник статей, в якому іграшку розглядали з точки зору її історичного походження, семантики, обрядових витоків, магічних значень, а також як продукцію виробництва певних промислів. Цих видань чимало. В Україні — жодного. І все ж саме у нас було здійснено першу публікацію стосовно народної іграшки, її матеріалу та ігрових функцій.

В "Киевской старине" 1904 року (том LXXXVI, липень-серпень) було опубліковано працю "Дытячи забавкы та гры усяки. Зибрани по Чыгирынщыни кыивськои губернии", підписана ініціалами "М.Г.". Працю було написано й видруковано українською мовою російськими літерами (з вживанням ы, ё, э, е, тобто становила суцільну транскрипцію).

Українська мова — випадок для "Киевской старины" небувалий.

Матеріал являє собою досить докладне описання різних іграшок та забавлянок, які проходили через руки сільських хлопчиків і дівчаток, починаючи від наймолодшого віку і кінчаючи тим віковим періодом, коли вони вже не потрібні. Автор не обмежується раціональним описанням іграшки та техніки її виготовлення, а подає численні коментарі щодо властивостей того чи того матеріалу, фізичного та психологічного впливу цього витвору на дитину, специфіки сприйняття його в різні вікові періоди; також щодо деяких властивостей дитячої психології. Усього було описано сімдесят сім зібраних автором взірців з різних матеріалів, які мають різні функції та призначення, по-різному відкривають малечі навколишній світ, допомагають його пізнавати. З усього було видно, що автор знає й поціновує народну іграшку тонше й глибше, ніж Олександр Бенуа, який опублікував свою працю на рік пізніше і якого більше цікавила творчість кустарів-професіоналів, і оцінював він її з художньо-естетичних позицій. Наш же "М.Г."віддавав перевагу саморобній забавці, її ігровим та виховним функціям. Іграшка для нього — фактор буття, який зв'язує покоління, поєднує людину з природою; матеріал іграшки — життєва речовина та й сама вона у своїй змістовно-формальній сутності — певний символ, який виник і сформувався внаслідок багатовікової діяльності людини. Ось чому автор насамперед звертає увагу на хатню, побутову, так звану екологічну іграшку, яку роблять з підручних матеріалів. З тих же причин він ретельно фіксує назви та варіанти цих назв, докладно описує ігрові дійства та маніпулювання із забавкою.

Зрештою, ім'я автора вдалося встановити. Це — Марко Грушевський, суботівський (Чигиринського повіту) священик, родич відомого історика й політичного діяча Михайла Грушевського. Тому сприяло ознайомлення з нарисом Валерії Левчук - онуки Марка Грушевського — "Суботівські спадки". В нарисі йдеться про "два томики з періодичного видання Наукового Товариства імені Т.Г.Шевченка "Матеріали до українсько-руської етнології", видрукувані 1906 року у Львові під назвою "Дитина у звичаях і віруваннях українського народу" — від отця Марка спадок". А ще від суботівського священика лишилося досить велике та унікальне зібрання зразків вишивки з Суботова й навколишніх сіл, а також залишок колекції іграшок — ляльки. Щоправда, в нарисі жодним словом не згадано працю, видрукувану в "Киевской старине". Як з'ясувалося пізніше, Валерія Левчук не знала про її існування. Мабуть, дослідження було мало відоме етнографам і мистецтвознавцям. Принаймні, автор цих рядків, опрацьовуючи матеріали, жодного разу не бачив згадки чи посилань на нього.

Отже, оригінальна праця, яка могла бути виданою окремим виданням з ілюстраціями і мати певний резонанс у суспільстві, збагатити суспільну думку новими ідеями та знаннями, фактично лишилася не помічена. На жаль, така ж доля спіткала в нас десятки, а то й сотні інших досліджень.

Впевнено стверджувати щодо належності ініціалів "М.Г."

Маркові Грушевському та авторства дозволило текстове порівняння "Дитини у звичаях і віруваннях українського народу" і "Дитячих забавок та ігор усяких". У них не тільки матеріал, окремі вирази й звороти, ритмопластичні особливості речень, а сам пульсуючий у контексті спосіб думання належать одній людині. Хоч зазначимо, що матеріал у "Дитині у звичаях і віруваннях..." опрацьований Зеноном Кузелею, мабуть, не тільки в плані коментарів та бібліографічних відомостей, а й стилістичних редакторських виправлень. У всякому разі, цю працю легше читати й сприймати. В рецензії на неї ("Літературно-науковий вісник", 1906 р.) Іван Франко відзначає: "Матеріал зібрано на досить тісній території містечка Суботова, сусідніх слобід, та проте комплект його завдяки уважливості збирача і його щирої прихильності до життя народного вийшов такий багатий, що ні в якім письменстві немає подібної книги з таким різнорідним матеріалом. Таку збірку зумів нам збирач згромадити тільки завдяки близьким і сердечним зносинам із селянами..."

Життєвий шлях і долю Марка Грушевського докладно із наведенням документів описала в нарисі Валерія Левчук. Зазначу, що народився він 1865 року в селі Худоліївці Чигиринського повіту Трушевської волості, і, закінчивши Київську духовну семінарію, був священиком у Суботові, тут і захопився збирацькою та етнографічною діяльністю. Потім до 1930 року був "єпископом автокефальної церкви". На час арешту 1938 року жив у Києві й працював сторожем артілі інвалідів. Заарештували його 11 червня, 29 серпня того ж року постановою трійки при ВНКВС по Київській області винесли вирок до вищої міри покарання, виконали його 2 вересня.

Як зазначено в довідці, виданій Валерії Левчук, її дід був заарештований і страчений "за безпідставним звинуваченням у проведенні контрреволюційної діяльності". Сталінських катів не зупинили вік і стан здоров'я колишнього священика — сімдесятьох-річної хворої людини.

Зі сторінок праці Марка Грушевського про іграшки і забавки постають труди і дні української дитини кінця ХІХ—початку XX століття, коли життя по селах та провінційних містечках ще не було порушене залізним лемехом цивілізації. Канон традицій, дух "простодушної старовини" ще визначали життєві ритми, характер життєвої течії. Водночас село і провінція ще не пізнали потрясінь класових битв і трагедії голодоморів. Описуваний Марком Грушевським світ дитинства, багатий і різноманітний. Дітлахи могли повно реалізувати себе в спілкуванні з природою та світом дорослих, створенні різних іграшок й ігрових ситуацій.

Однак, для того, щоб те помітити, побачити, виділити, зафіксувати, віднайти у звичному, буденному, само собою зрозумілому моменті буттєвості, який зв'язує сучасне з минулим і майбутнім, потрібно і зжитись з народом, бачити його життя, побут ніби зсередини, й водночас бути дещо осторонь, зовні. Головне ж, потрібна щира любов до народу, сутності й основ його життя, які формуються в дитинстві. Цією любов'ю просякнута праця Марка Грушевського. Спостережливість дослідника та його знання доповнені й посилені одне одним.

Ось він описує тарахкотьольце (торохтельце, торохтильце) з гусячої шиї, яка "з одного краю товща, а з другого тонша. Вкинуть у неї сухий горох — горошин дві, три. Тоді ту дудочку зігнуть у бублик, застромивши тонший кінчик у товщий, та й покладуть на комині (бо там не дуже гаряче й тепло), щоб зісохлась. Як зісохнеться через день-два, тоді беруть у руки і торохтять. Малим дітям дають його в руки, то вони не тільки граються ним і радіють, що воно торохтить, а ще беруть його і в рот собі, бо діти, що не попадуть у руки, то у рот тягнуть — найгірш тоді, як зуби у них ріжуться; а кажуть, що кращі зуби вирізуються, як діти цей бубличок гризуть".

У такому ж дусі описано торохтьоло з свинячого пузиря, деркач (деркотьоло, деркало) з дерева, вуркало (вуркотьоло) із свинячої або баранячої кісточки, вуркало (гудок) з дерева, пукалка (стрелька) з дерева, швигалка, праща "з реміняки", праща з дерева, дзига, журавель (клапалка), пильщик, ковалі, "салдат", млинок з очерету, млинок на хвостівнику з дерева, млинок на воді з очеретини, млинок-павучок з соломинки, ходулі, дід (машкара), баба з снігу, громак-свиня, крутилка, возик (карета), возик ("цяцька"), возик-"коні", хрест з очерету, хрест з дерева, хрест з соломи і десятки інших іграшок і забавок. Автор не ставить собі завдання дослідити іграшку чи гру з точки зору їх семантики, виявити їх давнє обрядове значення. Однак точність описання, відтворення самої ігрової ситуації та умов, за яких гра відбувається, різні побічні подробиці, відомості становлять цінний матеріал для майбутніх дослідників символіки іграшки (гри), її обрядово-міфологічного значення. Щодо цього особливо цікаві описання різних типів санчат, гойдалок, різних способів свистіння. Гойдалки, наприклад, зображали ще на давньогрецьких вазах, з давніх часів відомі в Кореї, Китаї, Індії, мотив гойдання, колисання — один з найдавніших в українських колядках тотемного змісту (хитай-колиска в рогах оленя, який пливе через Дунай або через море; колиски на дереві тощо). Описуване Марком Грушевським весняне гойдання дітей, підлітків, парубків і дівчат має в основі ритуальне значення, пов'язане з ідеєю родючості в її давніх імітаційних сексуально-статевих варіантах.

Свистіння, пищання, дудіння, пикання, цугикання, скрипіння, турчання зв'язане з віруваннями в злі сили та з ідеєю захисту від них, із традиціями заборон і дозволів, сонячним святом весняного пробудження природи. Обряд, який здавна був у компетенції дорослих, згодом перейшов у вигляді ігор, забавок, іграшок у дитячу та підліткову компетенцію й закріпився в такому вигляді. "Свистять діти часто: часом свистить котре пісню або так у лад перебирає язиком крізь зуби. Великі хлопці то й дудочки виробляють під язик або й губами; а часом свистять, щоб подать голос, де хто є. Є — свистять дуже а)губами самими, б) ще дужче крізь зуби, в) а ще дужче під язик. Як же треба дужче, щоб і далеко дуже почули, то кладуть два пальці в рот: середульший і або підмізинок, або показательний, і за зуби нижні загинають, зробивши ярок між пальцями, і тоді свистять дужче.

Іноді вкладають під губу горіх-свистун (порожній з дірочкою), але пальцями дужче свисне". Далі послідовно описано пищик (пищалка) з дерева, пищалку "з самого мишію", пищалку з жита, пищалку з листка, дудку з гарбуза, дудку з лозової або шелюгової кори, сопілку, вигран, скрипку з очеретинок, пищалку з ріжком ("Очеретина і роговий ріжок"), "цинбали", коника (свистун), дзикавку, "балабайку", дзикавку "з чайки або хруща", дзикавку з очеретини.

Марко Грушевський, мабуть, був одним з перших (а може найперший), хто зібрав і описав традиційні селянські ляльки Середньої Наддніпрянщини. Показово, що він називає їх — "кукли", як і досі називають їх селяни.

"У кукол грають тільки дівчата. Трапляється, що од кукол не одірвеш і великої дівки: заміж йде і в скрині кукли везе свої, — так полюбить се добро своє".

У цьому факті, якщо вдатися до біогенетичних аналогій та синстадіальних порівнянь, можна угледіти залишки дуже давніх звичаїв, коли дівчина, виходячи заміж, покидаючи рідну домівку, бере з собою як обереги зображення родичів по жіночій лінії.

Так, наприклад, ще на початку XX ст. у деяких народів Сибіру й Далекого Сходу, коли молода йшла жити в іншу родину, обов'язково мала взяти з собою кілька своїх ляльок, щоб вони їй допомагали.

Жіночий образ ляльки пов'язаний із культом бабусь та божествами матріархату. Певно, тому таке вороже ставлення хлопчиків до ляльок. "Хлопці, — зазначає Грушевський, — чисто ворожо якось на сі дівчачі забавки дивляться: іноді й нищать і глумляться, як знайдуть, де заховані кукли й прибір: тим-то хитро й ховають уже де їх од хлопців!.. У хаті не раз і скарги з-за кукол... У кукол як грають, то не роблять хлопчиків, а все дівчат та молодиць — зрідка бабу й дитинку хлопчика в сповитку".

Це дуже цінні відомості, які дають підставу стверджувати про збереження в підсвідомості дитини рудиментів давнього обрядового сприйняття образу ляльки. Не менш цінні відомості про те, яким способом та з яких матеріалів робили ляльок. "Клаптики з краму якого, чи з нового, чи з старого — це все матеріал, зветься він: крам, крамнинки, крамки, прибір, приборинки; до їх ще й прядиво держать; бо це потрібно задля того, щоб було з чого куклу зробити — перш пожують хліба в роті, а тоді з його вилі-пляють таке, як голова в молодиці. Як положать у пиркалинку або в полотнинку той хліб, то зараз зав'яжуть як вузлик ниткою і тоді зверху вузлика того удавлюють, щоб вийшло таке, як очіпок у молодиці або ж кокошник на стрічки у дівки. Підождуть, щоб засохло. Як засохне, то молодицю зав'язують наче платком, а дівку в коси прибирають... Рук немає. Роблять то й співають: дівота — весільних, а молодиці — "неньки" або що".

У такий спосіб робили, а може десь і нині роблять "вузлову" ляльку — традиційну для Середньої Наддніпрянщини. Принаймні, ще в 1970-х роках жінки похилого віку в деяких селах по обидва боки Дніпра, які історично належали до Київської і Полтавської губерній, пам'ятали, як роблять таких ляльок і робили їх на моє прохання. Однак в описанні Марка Грушевського є одна невідома мені деталь — жований хліб у голові ляльки-"кукли". Цей факт, думається, ще раз підтверджує обрядово-ритуальні витоки ляльок даного типу. До того ж тут наявний їх зв'язок із дитячою жованкою, яку в деяких місцевостях звуть "куклою".

Народна іграшка зосереджує в собі основи і принципи багатьох видів народного мистецтва — кераміки, дерев'яного різьблення, ткацтва, вишивки, декоративного розпису, плетіння тощо. Світ дитинства — віддзеркалення світу дорослих, однак не тільки в його сучасному стані, а й у проекції в далеке та не досить далеке минуле і майбутнє.

Праця Марка Грушевського допомагає увійти в цей світ, пізнати його мудрість, відчути певні елементи гармонії у спілкуванні дитини з природою через іграшку та ігрове дійство. Шкода, в Україні не видано жодної книги спеціально присвяченої іграшці. Думається, першою такою ластівкою має бути наукове видання праці Марка Грушевського у відповідній обробці, з коментарями та ілюстраціями.

Дивіться також: Галерея ляльок

Олександр НАЙДЕН,

доктор мистецтвознавства

Народні ляльки Чигиринщини

з родинного зібрання Марка та Марії ГРУШЕВСЬКИХ.