У народі січень називають ще студнем. За кліматичними умовами січень і лютий – найхолодніші місяці. Відомо, що відзначення Нового року першого січня встановлено за часів Петра І. І тому інколи дивно чути, як у колядці чи щедрівці співається «Молода Ганнуся по садочку ходить, зіллячко садить», «Як сам Господь плугом оре, а Божа мати йому їсти несе», або як «Петро і Павло волики поганяють». У січні ми двічі зустрічаємо Новий рік: 1-го – за новим стилем, 14-го – за старим.
Щодо 1 січня, то народ не витворив особливих обрядів: прикрашена ялинка, святкові страви, побажання один одному всяких гараздів у Новому році. Буває, що святкують і без пісень.
У минулому найбільшим святом було Різдво Христове – Коляда, свято Сонця (цього дня, сонце повертає на літо). На покуті тоді ставили Дідуха (необмолочений снопик, найчастіше з жита). Напередодні, 6 січня, на Святий вечір, готували кутю та 12 страв (на честь 12 апостолів). В усій Україні Святий вечір – родинне свято. Тільки сходила вечірня зірка, сім»я сідала до столу і після молитви починала вечерю. Кутю підкидали в ложці до стелі (щоб роїлися бджоли), виносили худобі, запрошували до неї Мороза. На столі клали також ложки для родичів, які були у дорозі або далеко від домівки. Залишали стіл неприбраним на всю ніч, щоб частувалися й душі покійних.
Різдво святкували 3 дні. Після церковної літургії люди ходили у гості один до одного, молодь збиралася на святкові ігрища. На Святвечір хрещеники носили кутю й пироги хрещеним батькам. Колядувати здебільшого починали по обіді наступного дня або на третій день Різдва. Найчастіше колядники ходили з вертепом (давнім народним театром). Колись він був ляльковим, а пізніше – живим. Перша дія вертепу – це життєпис біблійних героїв, друга – побутові сцени із життя різних верств населення, у яких висміювали чи схвалювали вчинки сучасників. Часто це різка сатира на керівників влади та можновладців. Колядують невеликими ватагами. Наколядоване споживали разом в одній із хат та давали на церкву. В усіх колядках християнського походження (найвідомішими є «Нова радість стала», «Ой новина в нас, новина», «У Вефлеємі») славлять Спасителя і бажають всякого благополуччя господарям, їхнім дітям, а молоді – щасливого одруження. У них, як і в усій народній творчості, часом найбідніша людина наділена багатством, неперевершеною силою і талантом.
Через тиждень, на Новий рік 13 січня (День святої Меланії) знову варять кутю. В окремих районах України, особливо на Буковині та в Карпатах, відомий обряд Маланкування, коли ватаги молодих хлопців і чоловіків, як і на Різдво ходять від хати до хати і маланкують: «Наша Маланка-господиня на ополонці ложки мила, ложку, тарілку упустила». 14 січня вранці засівають. В кожній хаті чекають, щоб першим зайшов чоловік чи хлопець, бо за народним повір'ям це принесе щастя. Усіх присутніх у хаті засівають зерном, бажають доброго врожаю, міцного здоров'я:

Колядували, щедрували не тільки дорослі, а й діти. Протягом двох тижнів люди не робили грубої роботи, з хати виносили всі знаряддя, не можна було ні шити, ні вишивати.
Великим святом є 19 січня – Водохреща, Водосвяття, Богоявлення. Як і в Різдві у Водохрещі злилися воєдино прадавні хліборобські народні традиції з церковними. Цього дня відбулося хрещення Спасителя на річці Йордані, а тому в народі 19 січня ще називають святом Йордану. У місцевостях, де є ріки чи інші водоймища, чоловіки випилювали з криги хреста, обливали його буряковим квасом. Часто робили також престіл і царські ворота, прикрашали їх гілками хвої і освячували воду. Йорданська вода, як і освячена на Стрітення, є цілющою. Протягом року нею змащують хворі частини тіла дають пити дітям. Колись брали її в далеку дорогу, особливо чумаки. На Водохреща варять так звану "водяну" кутю, поспішають першими донести воду додому, скроплюють нею хату, будівлі, де стоїть худоба.
Народ наш створив чимало йорданських пісень, зокрема про те, як на річці Йордані зібралися всі святії раду радити, яке дати ім'я новонародженому. Не сподобалося Богоматері ні ім'я Петро, ні Павло і спинилася вона на імені Ісус. Після Водохреща люди бралися до праці, вносили до хати ткацькі верстати, різні знаряддя та інструменти для чоловічої роботи. Продовжувала збиратися по хатах молодь, справляли вечорниці, на яких дівчата вишивали рушники і сорочки, особливо ті, котрі збиралися в М'ясниці заміж.

В Музеї традиційні зимові свята влаштовуються за участю фольклорних аматорсь­ких колективів, які приїздять із різних областей України. Тут можна побачити й відчути дивовижне багатство нашої народної культури — обрядів, одягу, пісень — які в кожній місцевості мають свої неповторні особливості. Навіть у межах кожного ок­ремого регіону спостерігаємо функціональну й стильову розмаїтість колядок і щедрівок. Одні звучать переважно на вулиці чи на подвір'ї господаря, інші — в сільській хаті, ще інші — у храмі чи на клубній сцені. Архаїчні одноголосні колядки Гуцульщини, які співаються в супроводі народних музик, цілковито відрізняються від хо­ральних урочистих колядок християнського змісту, на яких позначився вплив євро­пейської «партесної» культури. Все це взаємно себе доповнює, задовольняючи найріз­номанітніші духовні та естетичні запити й смаки.
Впадає в око, що про зиму, мороз і метелицю тут майже не згадується, а нато­мість — про прихід весни, пробудження природи від зимового сну, початок польо­вих робіт.

Певно, це тому, що в давнину Новий рік наші предки зустрічали навесні, і лише з ут­вердженням християнського календаря, а точніше, після указу царя Петра І, Новий рік почали святкувати взимку. Отже, маємо відбиття й відгомін різних епох і вірувань у наших усталених нині звичаях та піснях, які наш народ не переставав творити протя­гом усієї своєї історії, вкладаючи в них свій талант, свою душу.

Досвід роботи Музею показує, що навіть в умовах безбожницького тоталітарного режиму в народі не зникала віра у традиційні, віками устояні духовні цінності та їх атрибути, зокрема, у свячену воду, свічку, паску, яйце, вербу, мак тощо. їх, як і сотні літ тому, тримають на почесному місці і в хаті приміського села, і у квартирі бага­топоверхового міського будинку. На наших очах змінюються умови життя й праці, а виплекані народом віковічні звичаї продовжують жити, часом у нових формах, пристосовуючись до сучасних умов.

---