Красні квіти чорної землі

Вперше я познайомилася з творчістю Марії Оксентіївни Приймаченко на початку 70-х років ХХ століття у виставковій залі на колишній вулиці Червоноармійській. Невдовзі виставка її творів була влаштована в адміністративному приміщенні Музею народної архітектури та побуту України на вул. Лютеранській. Відвідувачів на виставках (МНАПУ) було багато, люди захоплено оглядали твори, не наважуючись їх коментувати або робити аналіз. Очолюючи відділ народного мистецтва у МНАПУ, мені пощастило тричі побувати у Марії Оксентіївни вдома у її рідному селі Болотня Іванківського району на Київщині. Поспілкувавшись з нею, я придбала для Музею 200 робіт, створених протягом 80-90-х років. Марія Оксентіївна була гарна на вроду, одягнена у вишивану сорочку власної роботи і вив'язана квітчастою хусткою, вона справляла враження неговіркої, заглибленої у свій внутрішній світ людини, сповненої власної гідності, чим нагадала мені великого майстра керамічної скульптури малих форм Олександру Федорівну Селюченко. Відчувалося, що з такою талановитою художницею треба поводитися стримано, гідно, не надокучливо. Востаннє я бачила Марію Оксентіївну 9 травня 1993 року, коли група киян разом з Ліною Костенко і хором «Гомін» після вшанування пам'яті жертв аварії на ЧАЕС заїхала провідати хвору художницю. Після знайомства з Марією Приймаченко між нами зав'язалося листування. В одному з перших листів до мене вона просила допомогти розшукати її роботи, що бралися на виставку в Москву. За вказаною Марією Оксентіївною адресою цих робіт розшукати не вдалося, у відповіді було сказано, що вони опинилися за кордоном і не повернулися. Народилася Марія Оксентіївна 12 січня 1909 року в маленькому поліському селі Болотня Іванківського району на Київщині. Мабуть не тільки мені, але й багатьом іншим розповідала вона про своє нелегке життя: з семи років була інвалідом, ходила на милицях, але в умовах села змушена була працювати і в городі, і по господарству. Малювала змалечку, на противагу батькам Катерини Білокур, батьки Марії не забороняли їй цього заняття. Її батько, Олексій Григорович, був талановитим майстром з будівництва огорож, а мати, Параска Василівна, - талановитою вишивальницею.
З чого ж почалося в Марії, простої сільської дівчинки, оте малювання? Перші спроби були зроблені паличкою на мокрому піску: «Пам'ятаю, розкорчовували місце, а там багато висохлого торфу, аж синій. Набрала я собі в пелену і принесла додому, розбавила водою і давай хвою малювати на стінах, а потому квіти білою глиною, і так знадвору і всередині. Прийшла якось жінка з малим хлопчиком до нас, а він ніяк не вступається з хати: дайте мені оту квітку!». Іншим разом тими ж засобами намалювала вона на стіні сільських музикантів. Отакі були перші правдиві малюнки. Шкода, що останнє десятиліття Марія Оксентіївна змушена була малювати фарбами занадто насичених кольорів. Отож, щодо колористики ці твори дещо програють її роботам 30-х років.
Яскраві казкові образи Марії Приймаченко, витвори пензля художниці радують око, звеселяють серце. Тішать нас попри усі негаразди, клопоти й проблеми безрадісного сьогодення. А що найдивовижніше, всі ті веселі малюнки народжувалися навіть у страшній чорнобильській зоні: Марія Приймаченко, чиє ім'я відоме далеко за межами України, свого часу відмовилася покинути рідне гніздо – обпалене радіацією відділене поліське село. Залишилася тут жити. І продовжувала малювати.
…Такі ж як і раніше, життєрадісні сцени з народного побуту, барвисті квіти, дивні птахи, звірі. Не вбило лихо в Марії Приймаченко творчого завзяття, не викликало зневіри. Хоча в одному з листів до мене вона писала, що через той проклятий атом люди будуть цуратися її картин, боятимуться брати їх у руки…
Мріяла колись створити в селі свою школу малювання. Ї хто зна, можливо, виник би осередок, не менш славний, ніж Петриківка. А своє вміння і любов до мистецтва передала Марія Оксентіївна сину Федору, онукам Петру та Івану і невістці Надії (їхнє обдарування засвідчила виставка робіт родини Приймаченків, влаштована в Києві в Українському домі).
Марія Оксентівна дуже любила свого сина Федора (чоловік не повернувся з війни), раділа його творчим успіхам. Рідною дочкою стала для неї невістка Катерина, дружина Федора. Атмосфера в сім'ї була затишною, товариською, приємно було спостерігати за їхніми стосунками.
Після закриття початкової школи в Болотні Марія Оксентіївна дуже журилася, що вже не забігатимуть до неї дітки по науку малювання, як це було раніше. Вона пишалася своїми талановитими учнями Катериною Ющенко, Василем Шулігацьким, Василем Скопищем, останні два з яких, на жаль, не продовжили її справу.
Деякі мистецтвознавці пов'язують творчість Марії Приймаченко з народним настінним розписом. Але треба зважити, що вона весь вік прожила у поліському селі, нікуди не виїжджаючи і не бачила там ніякого розпису, бо в поліських рублених хатах його не було. Ще на початку ХХ століття там по багатьох селах зберігалися хати з курними або напівкурними печами і небіленими, митими стінами, що мали лише обводки жовтою глиною навколо вікон.
Зв'язок можливий з іншими видами мистецтва – ткацтвом, вишивкою. Вишиванням захоплювалася її мати, і сама Марія гарно вишивала. Серед багатьох інших її вишивки були помічені і відібрані в 30-ті роки для Першої республіканської виставки народного мистецтва. Вона також була учасником виставки народного мистецтва в Москві. З того часу роботи Марії Приймаченко з успіхом експонуються в Парижі, Празі, Софії та інших містах світу.
Якщо квіти, жанром роботи художниці більш-менш для нас звичні (їх малюють і інші народні художники, хоча й кожен по-своєму, неповторно), то її звірі, тварини, птахи – рідкісна оаза, абсолютна новація в українському мистецтві. Вони хіба що перегукуються з анімалістичним мистецтвом давніх епох, зокрема, часів Київської Русі. На давніх українських килимах зустрічаються зображення левів, риб, птахів.
Гадаю, і недовге перебування Марії Приймаченко в київській експериментальній художній майстерні у товаристві таких талановитих художників як сестри Павленко, Іван Гончар, Федір Олексієнко та інші також значною мірою позначилося на її творчості. Це підтверджує і сама художниця. Загалом же картини Марії Приймачено – це її власний світ, власне світобачення, плід її буйної, нестримної фантазії. Найближче до творів Марії Приймаченко стоять образи народних казок, але зв'язки з ними також дуже віддаленні, опосередковані, ми не бачимо тут ілюстрацій до якихось казкових сюжетів, але натомість знайдемо тварин, яких і в природі не існує. Та й імена їм художниця дає дивні, незвичайні: «Хорун», «Чарун», «Прус», «Бура», «Синій лев», «Волеваха», «Українська кобра», «Український бугай», «Чубарочка» тощо. Скільки тих картин вона намалювала, перелічити годі. Сотні їх розійшлися по світу, багато не повернулося з виставок у Москві та з-за кордону. Видано три альбоми, листівки, календар з її малюнками, дитячі Казки з її ілюстраціями.
Талановиті люди, як відомо, талановиті в усьому. Не виняток і Марія Приймаченко, яка не тільки малювала, вишивала, розписувала керамічні вироби, а ще володіла й поетичним даром, про що свідчать чисельні підписи до її робіт на зразок:

Марія Оксентіївна уміла розпізнавати й цінувати людську доброту і щирість. Її підтримувала морально і матеріально київська інтелігенція, зокрема, родина скульптора Бориса Довганя (привозили матеріали для малювання тощо). Після смерті художниці 17 серпня 1998 року Борис Довгань виготовив і встановив пам'ятник на її могилі в Болотні.
До 100-річчя з дня народження Марії Приймаченко у 2008 році відбулися виставки: в Музеї народного декоративного-прикладного мистецтва, в національній спілці художників, у фонді культури, виставка з приватних колекцій.
Феномен творчості Марії Приймаченко на сьогодні не розгаданий. Її твори є мистецькою оазою в українській культурі, як зірка першої величини, вона представлена у «Всесвітній енциклопедії наївного мистецтва», виданій у Бєлграді у 1984 р.

---