Ще років 30-40 тому я з радістю зустрічав запрошення на весілля у моє рідне село Злинку Кіровоградської області. Особливо приємно було, коли весілля відбувалось хоча б частково за нашими обрядами, яких віками дотримувались особливо по селах.

Не можу збагнути, як і чому останнє десятиліття таке красиве, тепле, урочисте всесилля перетворилось на якісь гульки з шаленою музикою, дикими танцями, пиятикою, де тяжко побачити, відчути особливості весільного обряду, який виплекали наші пращури, поєднали їх з давньою культурою, природою, традиціями села чи краю. Гіркий осад залишився і від різдвяних свят вже цього року. Майже зникла заворожлива святковість мого дитинства, коли ми навіть при радянській владі потайки готували різдвяну зірку, вчили молитву та колядки, а потім були різдвяні співи в церкві, у кожній хаті та посіви зерном. В розмові на цю тему з земляками я почув: “....а кому потрібні ці традиції на весіллі, коли більшість молодят через неділю розбігаються”. На ці та інші питання я і спробую дати відповідь.

У кожного народу найурочисти-шим і найважливішим родинним обрядом є весілля. Для українців уже сама назва — весілля говорить, що це свято, яке проводять весело на щастя молодої сім'ї. Слово “одруження” від слова “дружити” - має пояснення і добру суть, набагато зрозуміліше і приємніше ніж слово “брак”, яке нам нав'язують багато десятиліть, і походження якого ми так і не зрозуміли. Вже в назві цього обряду — весілля, одруження закладалося рівноповага в сім'ї.

З давніх-давен на землях Русі-Ук-раїни початком весільного дійства було сватання, але до нього готувалися задовго до цього, особливо дівчина. Років до 14-ти українські дівчата багато чого вміли по господарству, фактично це вже була готова господиня дому. Окрім цього дівчина своє майбутнє, те чого вона хотіла в подружньому житті, закладала в символах та знаках з допомогою своєї енергетики в весільний рушник. Довгими вечорами дівчина вишивала весільного рушника. Про що вона в цей час думала? Про доброго чоловіка, гарних дітей, щасливу сім'ю, усе це через голку з допомогою нитки передавалось на полотно і там енергетично закріплялось у вигляді узору. Цей рушник був свідком отримання благословення батьків, сватання, вінчання і усього ритуалу весілля. Увібравши усе це в себе, рушник був свідком клятви вірності подружжя, побажань родичів та друзів і ставав оберегом сім'ї. Його розташування в хаті (квартирі) на почесному місті, робило рушник символом міцної сім'ї, стримувало чоловіка та жінку від необдуманих поспішних кроків при сімейних негараздах. До речі, рушник вишитий руками господині був і її гордістю та прикрасою житла. Мені можуть дорікнути, що сучасні дівчата не можуть вишивати, а в сучасну квартиру рушник не вписується в інтер'єр. Щодо рушника в квартирі, то багато моїх знайомих переконались особисто, що такий рушник (див. фото) є прикрасою будь-якої квартири, а його художня цінність та і собівартість може бути дорожче італійських меблів. Про вишивання вечорами теж не варто дискутувати. Кому з дівчат не вистачає часу вишити весільний рушник самостійно, може придбати майже готовий рушник і за один два вечори під контролем досвідченої вишивальниці зашити свої побажання у цей рушник. Таку ідею давно використовують в салоні “Український сувенір” по вул. Б. Гмирі, 8-Б.

Настає час, молодята придивились один до одного і час посилати старостів (сватів) до батьків дівчини. І це не буденне дійство. Свати (старости), це поважні, авторитетні особи, одягалися відповідно, брали хлібину і вечором йшли сватати дівчину, а ще і брали на себе відповідну роль гарантів важливості справи. Ритуал сватання великий і багатобарвний по Україні, описати у цій статті неможливо, я б радив почитати “Поезію українського весілля” авторів Л. Орел та О. Громової.

Після цього у заручених відбуваються вечорниці, де хлопці та дівчата роблять, свого роду, проводи своїх друзів у сімейне життя. Ці вечорниці проводять по різному, я добре пам'ятаю їх по моєму селу. Мій дядько Іван поєднував догляд за мною і участь у вечорницях, тому я добре пам'ятаю як дівчата на цих вечорницях гарно співали, вишивали, інколи танцювали і майже не вживали алкоголю, це було схоже на прощання з дівчиною, подругою і туга чи добра заздрість її сімейному щастю.

Наступний етап весільного обряду, якого зараз майже не дотримуються — це запрошення гостей та родичів на весілля. Тих, хто далеко проживав, запрошували за тиждень. Для цього відповідно одягались наречені з ними йшли старша дружка та дружок їх на це благословляли матері наречених. Для пересування наречених був і відповідний транспорт — це добрі коні запряжені у бричку прикрашені квітами. Проїзд такого весільного екіпажу надовго запам'ятовувався односельцями, а само запрошення, коли молодята кланялись тричі, примовляючи: “Просили батько і мати і ми просимо на хліб, на сіль, на весілля” було ознакою поваги до зап-рошенних. Наречені могли запрошувати на весілля разом, а могли і окремо, але у нашому селі сироти обов'язково перед цим йшли на могилу батьків просили благословіння. Обходячи і запрошуючи гостей, молода кланялась усім зустрічним, а якщо зустрічались дві наречені, то стелили свої рушники навхрест тричі кланялись і цілувались.

Про роль хліба у весільному обряді можна розповідати багато. Тільки назв є: коровай, шишка, калач, борона, кужіль, щітка, курінь, паляниці і т. д. Щодо випічки короваю, то існує окрема традиція. Коровай мали право пекти жінки щасливі у подружньому житті. Навіть одягатись вони повинні були по особливому. Воду для короваю набирали до схід сонця із семи криниць і при цьому співали відповідні пісні. Про час випічки, рецепт короваю, технологію та пісні, які при цьому співали, можна описувати на десятки сторінок.

До весілля готували окрім хліба безліч страв, а головне готували вбрання молодої, яке має свої особливості, навіть в різних кутках одного села, але це, як правило, витвір мистецтва з урахуванням вікових традицій. Робили ще гільце з яблуні, вишні, його прикрашали, під час весілля з нього молодь робила спробу зірвати прикраси, а старший дружок охороняв. Після весілля гільце розламували та роздавали дружкам чи вішали на саму високу частину будинку. У весільну неділю зрання наречену наряджали як можна краще. За нею приїжджав молодий зі своїм почтом. Обох молодих батьки благословляли іконами в рушнику. Мати нареченої обсипала молодих житом, у нас в селі обсипали і монетами, цукерками. Обряд вінчання це окрема релігійна тема. А повернення додому і застілля заслуговує на опис. У мене на батьківщині додому йшли молоді тільки пішки з усім супроводом. По дорозі усі бажаючи могли перелити дорогу водою і старший дружок повинен був купити прохід чи вже молодий чоловік (жених) вимушений був нести свою наречену на руках крізь пролиту воду.

Мабуть найурочистим моментом весільного свята була зустріч молодої сім'ї батьками, коли вже зібралась чимала кількість гостей. Це дійство теж у кожному краї має свої особливості, але обов'язково молоде подружжя зустрічають батьки, відбувається своєрідний ритуал прийому вже не наречених, а молодої сім'ї. Тут чергове благословіння батьків:

"Нехай вас, дітки Бог благословить.
Довго на світі жити, нас поважати, та дітей рожати і т.д."

В цей момент відбуваються і різні, більше схожі на розважальні, заходи такі, як пропуск на весілля. Та настає час і батьки чи старший дружок веде за руки молодих на почесне місце вкрите килимом чи кожухом. Після цього на не менше почесні місця ведуть батьків, потім дідів, бабів, а якщо є, то і прадідів. До цього ніхто за стіл не сідає. Гості інші родичі стоячи вітають рідних молодої сім'ї. В цьому ритуалі відображається багато, в першу чергу, це повага до старших, які виростили сім’ю. Для батьків та дідуся з бабусею це може бути найщасливіший день у житті. Але це і свого роду ритуал зміни поколінь, гарантія продовження їх добрих справ, сім’ї. Після цього запрошують гостей до столу і далі є свій ритуал привітання, дарування і т. д. Тут кожна дія, слова важливі, але ж саме в цей момент молодим дають поради, зичать щастя, а батьки, дідусі, бабусі отримують позитивну енергетику, як подяку за виховання гарної сімейної пари. Саме весілля описати в цій статті неможливо, це буде величезний сценарій, але для однієї місцевості. У нас від Карпат до Луганщини десятки особливостей. Є обряд, коли зять дарує теші чоботи, викупають наречену, розподіляють коровай, відряджають наречену до свекрухи, передають урочисто посаг, при чому у скриньці, готують постілі для молодих, перев’язують сватів рушниками. До речі, рушник на весіллі може використовуватись у 40 випадках.

На жаль, останнє весілля, на якому я був, проходило не за нашими українськими традиціями. Тому після того, як молоді підійшли до столу, разом з ними за стіл ринула молодь від 14-ти років. За десять хвилин вони вже наливали по третій, нікого не слухаючи і нікому нічого не бажаючи. Батьків молодих можна було поплутати з офіціантами, а єдина бабця молодої тихенько сиділа в кімнаті. На мої питання про весільні обряди та традиції я отримав відповідь: - “А для чого? Сьогодні молоді збіглися, а завтра розбіглися”. Так, буває і нерідко, але це погана традиція, а ще, вірніше, результат зневажливого відношення до наших обрядів, які збирали для нас десятки поколінь і не для організації пиятики, а для створення справжньої української сім’ї. Є і інші традиції, про які мене питали це: зняття чобіт чоловіка молодою дружиною, биття батогом жінки, право першої шлюбної ночі і т. д. Так, є таке, але це не наше, не українське, хоча були часи, коли ці звичаї могли стати нашими.

Є багато цікавого у проведені весілля, це і всесильний похід до молодого, і вмивання молодої, і перший сніданок, і веселі “цигани”, обдарування тещі, розподіл короваю і т.п. Але головне, що усе це супроводжується піснями. Як моя мати казала: “Раніше на рюмку горілки було десять пісень, а зараз на одну пісню одно відро горілки”.

Чудових весільних обрядів, традицій, рецептів, пісень в Україні море і ніхто не дасть однозначної поради як краще зробити, які обряди використати на весіллі. На мою думку, у кожному селі, місті там, де народились наре-ченні чи батьки, діди є традиції їх треба розумно відроджувати і тоді може відродимо традицію 05% розлучень на 100 одружень. Зрозуміло, що усі обряди використати неможливо та й сім днів весілля може забагато, але завжди можна знайти оптимальний сценарій в багатющих обрядах українського весілля.

М.Л.СТЕПАНЕНКО
генеральний директор ТОВ “Український сувенір”
зберігач “Рушника Національної Єдності”