Саме слово "писанка" походить від слова "писати", а це означає, що наші предки писали на яйці, і більшість писанкових символів є свідченням цього. Зенон Елиїв з Америки у своїй книзі "Двадцять кіп писанок" на першій таблиці під числом один помістив писанку із села Жванець, що біля Кам'янця-Подільського, а під числом дев'ять — писанку із села Воробіївки, що біля Курська, на яких ми бачимо символічні знаки, котрі могли служити нашим предкам як літери їхньої абетки.

Мені вдалося зібрати кілька десятків писанок з аналогічними знаками з Таврії, Покуття, Слобожанщини, Лемківщини, Поділля, Гуцульщини, Бойківщини, Полісся. Таких знаків я нарахував понад сорок, причому кожен із них розміщений в певному порядку, що дає можливість здогадуватися, що це може бути абетка наших предків. Треба підкреслити, що такі знаки-символи розміщені в певному порядку лише на старих українських писанках, які сьогодні доволі складно знайти, але вони мають надзвичайну наукову цінність. Новіші писанки, починаючи від тридцятих років, мають також майже всі ці знаки, однак вони вже на писанці розміщені абияк і не мають такої вартості.

...Писанки українці пишуть здебільшого спеціальним писальцем-кисткою (пензлем), яке закінчується конусоподібною мідною бляшкою, звитою на голці. Однак українські писанкарі Феломена Процик, Юрій Сиротюк із Бразилії, Юрій Цікапо з Тернополя та інші пишуть їх звичайним пером від ручки, яким ми писали колись у школі. Це ще раз засвідчує, що писанку пишуть, а не малюють, як твердить дехто з дослідників.

Тим часом моїм завданням є зосередити основну увагу на символіці українських писанок. Понад сто років тому київський археолог Вікентій Хвойко на "Кирилівських висотах" у Києві й у селі Трипілля неподалік від Києва, проводячи розкопки, знайшов уламки кераміки з цікавим мальованим орнаментом. Вони не були подібні до інших речей, які знаходили раніше на Подніпров'ї археологи та історики. Так було виявлено невідому раніше культуру, яку назвали трипільською.

Тепер ми маємо змогу глибше ознайомитися із зразками потисячолітньої мальованої трипільської кераміки та зробити висновок, що ще задовго до відкриття трипільської культури символічні знаки, які ми знаходимо на кераміці того часу, використовували у писанкарстві.

Найпоширенішим із цих знаків був і залишається безконечник. На Гуцульщині й у Таврії вважали, що коли на писанці не зробити безконечник, то це може принести нещастя. Покійні вже писанкарки Олеся Романенко із США, Анна Кокуцяк із Великобританії, Палагна Боб'як із Космача розповідали мені, що кожен хрест або церковця на писанці мають бути обрамлені безконечником. Палагна Пожоджук із Космача наголошувала, що коли писанкарка хоче, аби їй вдалися файні писанки, то вона має починати писати з безконечника, щоб так у родині сходилися кінці докупи, як сходяться в безконечнику.

У більшості випадків безконечник на писанці — це лінія білого, жовтого чи оранжевого кольору, яка символізує життя. Однак на Слобожанщині, Поділлі, Гуцульщині та Буковині досить часто вивчаємо писанки тільки з безконечником; таку писанку може написати не кожна писанкарка. Найкращими писанкарями, які роблять цілу писанку під назвою "безконечник", є Василина Сумаряк із села Усть-Путила, що на буковинській Гуцульщині, і Тарас Городецький із Червонограда.

Сама назва "безконечник" походить від того, що замкнені в собі лінії не мають ні початку, ні кінця. Зенон Елиїв запримітив, що в Україні у давнину писанки з "безконечником" пасічники клали під вулики, аби "безконечно роїлися бджоли". Подекуди писанку з "безконечником" називають "кривий танець". Ще й донині на Поділлі, Покутті, Опіллі добре зберігся "кривий танець", який у великодній понеділок танцюють дівчата у вигляді хороводу. Як відзначала Одарка Онищук, перед тим, як дівчата мають почати танець, вони обов'язково на траві розсаджують трикутником трьох хлопчаків або парубків, віддалених один від одного, а тоді починають хоровод, ходячи поміж них і приспівуючи:

Ми кривого танцю йдемо,
То в гору, то в долину,
То в ружу, то в калину.
Його треба вести,
Як віночок плести...
Ведем, ведем, не виведем,
Плетем, плетем, не виплетем...

У формі замкненого трикутника "безконечник" використовує Никола Коваль із США, у той трикутник писанкар вписує квіточку барвінку. Писанкарка Одарка Маклін із Австралії обрамлює "безконечником" великі спіралі, Тарас Городецький великі червоні та білі "безконечники" ставить своєрідним підмурком (фундаментом) до величної церковці. Писанкарка Софійка Зелик із США обводить "безконечником" "древо життя", "зорю", а часом ділить писанку за допомогою "безконечника" навпіл, долучаючи його до сегментів. На одній із своїх писанок Софійка розмістила багато райських пташок впоперек яйця вузенькою смужкою в обрамленні з обох боків "безконечників".

Ще одним символом, що і його часто завважуємо на т.зв. трипільській кераміці, є "спіраль" — знак плодючості, сонця, бігу часу, порядку містерії тощо. У писанкарстві "спіраль" найчастіше натрапляємо на Лемківщині, Пряшівщині, де писанкарі користуються спеціальним писальцем у вигляді шпильки з круглою головкою. Ці "спіралі" тотожні спіралям трипільської культури, які є на тій кераміці; німецький археолог В. Бутлер зазначав, що спіральний орнамент був для трипільців символом безперервного руху, швейцарець Ернест Уелі порівняв спіральний орнамент хліборобських неолітичних поселенців із постійними обертами сонця протягом року. Отже, спіральний меандр — це знак безупинного сонцестояння, що протягом року то зменшується, то збільшується, а річні свята зимового та літнього сонцестоянь

— найдавніші свята людства, пов'язані з природою. Ми сьогодні можемо здогадуватися, що "спіраль" та "безконечник" на українських писанках є найдавнішими, а може, й першими, символами. Вони чудово збереглися в писанкарстві, у вишивці, різьбі, у кераміці усіх регіонів України.

Третім найбільш розповсюдженим знаком писанкової символіки українців є "колесо" (коло). Це знак злуки найвищого спокою з напруженою силою, він є вершиною досконалості, образом безсмертності, що виявляється в природі безперервним повторенням зародження життя.

Найпоширенішим серед писанкових знаків є "сонце", як центр і підстава небесних просторів, як елемент світла й життя. Тут доречно нагадати, що першими на українських писанках мають бути сонячні та інші космічні знаки, відтак — вода, далі — вогонь, а вже потім усі земні символи. Упродовж багатьох століть писанкарі прагнуть розміщувати на яйці символи в одному і тому ж порядку; такі писанки мали певне магічне навантаження. Писанку замовляли і ставили в кімнаті, де сплять, знаючи, що вона відганяє злих духів. Писанку кладуть у воду, а тою водою вмиваються дівчата, щоб мати гарну вроду. На Гуцульщині писанку тримають у миснику впродовж багатьох років, знаючи, що вона помічна корові, якщо здується від конюшини з росою чи болиголову. Писанкарі Канади час від часу вводять у писане яйце символи, котрі означають єднання українців із канадською землею, що стала для них прибраною батьківщиною; у канадській провінції Альберта у містечку Вегревіль є найбільша у світі писанка, поставлена на постамент. Тепер, у вік швидкого наступу цивілізації, українські писанки викликають чимраз більше зацікавлення у чужинців. їх дарують президентам, конгресменам; продають у популярних крамницях. Писанки вчаться розписувати англійці, французи, німці, інші народи. Чужинці через писанку дізнаються якомога більше про Україну; німці, які досконало оволоділи технологією виготовлення писанок, нині пишуть писанки й віддають їх до музеїв, зазначаючи, що це вже їх національне мистецтво, хоч на кожній з таких писанок доволі легко впізнати українську символіку. У багатьох містах Канади, США, Великобританії, Франції, Німеччини наші писанкарі проводили курси писанкарства, на яких вчилося чимало чужинців; зокрема, такі курси проводили Одарка Онищук, Оксана Ярош із Канади, Іванка Старощак, Таня Осадца, Софійка Зелик із США, Катерина Лащук із Великобританії, Галина Хоткевич, Іванка Чумак із Франції, Валентина Терешкун із Німеччини, яка навчила писати писанки корінних німкень Марліс Гринько, Доріс Кюстерс та М. Науман. Усі вони придбали собі українські строї, Доріс Кюстерс навіть добре вивчила українську мову. Пані М. Науман організовує в Ганновері щороку базари великодніх яєць, а в 1992 році возила українські писанки в Токіо на виставку, де вони отримали найвищу нагороду. У зв'язку із комуністичною забороною писанкарства в Україні в більшості областей воно відмерло. І сьогодні ми маємо немало прикладів, коли писанкарі з діаспори навчили писати писанки своїх родичів в Україні. Валентина Терешкун навчила писати писанки Василя Гуменяка з Покуття. Свого часу на Сокальщині жила уславлена писанкарка Ірина Білянська, 1899 року народження. У своїй книзі Зенон Елиїв подає фото одинадцяти писанок уславленої писанкарки. Після смерті Ірини Білянської в її роду вже не було писанкарів. І ось нещодавно талановитий писанкар із Червонограда Тарас Городецький навчив писати писанки правнучку Ірини Білянської...

Взірцево ці писанки походять із збірки професора Демона Горняткевича переважно із символами "тризуба", який у нашому писанкарстві символізує триєдиність Світу, політ Птахи і т.п. Досить поширеним на Поділлі є символ "Богиня-Берегиня". Цю писанку залюбки пише Зеновій Пеньонжик із Звенигорода, Марія Гоцуляк із Могилева-Подільського, а також Пелагія Писаренко з Курська, Анна Івахненко з Воронежа, найбільше любить писати цю писанку Одарка Онищук із Канади. "Я глянула, — зізнається вона, — на орнамент писанки з галицького Поділля і почала розгадувати. У неї спіральні сильні ноги (спіраль — символ космічний), значить, вона космічне божество. Вона — мати (трикутник, знак родючості), значить, мати всього сущого. Вгорі, зліва, є зерно (вона ж насіння-зерно). З правого боку вгорі — смерічка. Це символ приросту покоління. У самій середині орнаменту сходяться два листки, скроплені сльозами — білими крапками; має дві червоні "сльози", а з боків і довкола — теж "сльози". Червоні і зелені — значить, вона мати природи для людини і для всього довкола. Вона плаче червоними й зеленими "сльозами", бо ж вся зелень також має кров зеленого кольору. Та найважливіше — у неї є вужик, скручений спіраллю, а кругом нього — гребінь півня. Це птаха. Значить, вона мати птахів, а птахи забирають душі відпочилих предків ув ИрійГ Ось ціла містерія писанки.

Так, колись у давнину українські писанкарі могли пояснити кожен символ на своїй писанці. Ще й сьогодні живе кілька десятків писанкарів, котрі можуть пояснити значення того чи іншого знака. Трохи більше можуть правильно назвати той чи інший символ. Чимало писанкарів як в Україні, так і в діаспорі через великий попит на підзаманливі твори мистецтва перейшли від спрощеного орнаменту до мініатюрного, наситивши його різними символами, які вже не мають тої магічної сили. Багато втратили сьогодні й космацькі писанки, які цінуються найвище у світі. На базар космачці пишуть переважно писанки з простенькими орнаментами, дбаючи лише, аби добре лягли фарба та лак.

На жаль, сьогодні вже більшість писанкарів не можуть пояснити значення й такого поширеного символу, як "чотириріг", який здавна для українців був символом чотирьох пір року, чотирьох сторін світу, чотирьох вітрів, чотирьох темпераментів. Писанкарі його люблять. Ось лише один приклад.

Молодий писанкар із американського міста Форт Вейн Никола Коваль на гусячому яйці по обидва боки у великому медальйоні зобразив великий хрест із пшеничними колосками. Довкола яйця писанкар використав доволі широку смужку геометричного мініатюрного орнаменту, скомпонованого переважно із давнього космацького символу "штерн" (зоря). Цей символ є знаком неба, визначенням порядку небесних світил. Отже, він символ космічний. У цій писанці мистець поєднав досить багато українських символів, зокрема символи "хреста" і "колосся". А для українського народу це так багато важить. Саме чорне тло писанки у даному випадку символізує українські чорноземи, наш працьовитий хліборобський рід. Пшеничний сніп уже символізує цілий рід. Якраз тому на Різдвяні свята він стоїть у хаті українця на покуті під образами. Ця писанка Коваля заслуговує найвищої нагороди. У селі Піски на Полтавщині зафіксовано писанку з назвою "лавровий лист"; у селі Немирівщина на Поділлі — "вазон із соняшником"; у селі Побірка на Поділлі

— "сокирки"; на Лемківщині — "бузьки"; на Херсонщині — "тюльпан"; у селі Берегомет Сторожинецького району на Буковині — "баранячі роги"; у селі Єліська Воля біля Ярослава — "кучері"; у селі Велика Макариха біля Олександрії — "курячі лапки"; в селі Очеретине на Донеччині — "грабельки"; у селі Тростянці на Поділлі — "ломаний хрест"; у селі Старий Гвіздець на Коломийщині — "коралеве гніздо"; на Одещині — "крутороги"; на Підляшші — "панни"; у Сквирі на Київщині — "півники", "гусячі лапки", "хрести з павуками", "вітрячки"; на Львівщині — "кучерявий Марко"; в селі Серафинці на Городенківщині — "півники"; у Борщеві на Поділлі — "королева"; в Кам'янці-Подільському — "хрест"; у селі Березоточа на Полтавщині — "сороки"; у Космачі на Гуцульщині — "коники", "качата", "попові ризи", "півружева з хрестиковим", "дзвіннички", "главосіки", "ключкове", "білий пояс", "сорок клинців", "очката", "метелики", "мальованка", "білокрилка", "плетенка", "ильчита", "манастирі", "решітки", "жибівска", "ріцка", "смерічки", "шість руж", "паучок", "огірки", "настунька", "місяць", "кручені рукави", "міштуганка", "гребінці", "фасулі"; в селі Красноїлів на Гуцульщині — "престоли", "голгота"...

Немало здібних писанкарів було в селі Козацька Слобода біля Курська, на писанках яких переважали символи "хреста", "сонця", "зорі", "колеса", "триквера", що символізує вогонь і часто трапляється на писанках. На Черкащині мені пояснювали, що "триквер" є ще знаком безсмертності, а Палагна Боб'як із Космача твердила, що коли в середину "триквера" вписати колесо, то це буде символ Божого ока. Усі писанкарі люблять писати на своїх писанках "древо життя". Никола Коваль із США під таким символом по обидва боки розміщує коней, Тарас Городецький із Червонограда — двох півників, Софійка Зелик із США — двох оленів, але кожен із писанкарів пише "древо життя" так, що здається, ніби воно виростає з трикутника. "Древо життя" символізує вершини і низини, силу і слабкість, сучасність і минуле, молодість і старість, з'єднує їх. Воно є символом небесної осі та скарбом життя, належить до космічних знаків. Сестра-студитка Дарія з Канади приходить до висновку, що "древо життя" — це поняття всього доброго й вартісного.

У різних місцевостях України та у діаспорі донині зберігся такий давній символ, як "вовчі ребра", "вовчий зуб". Дослідники помилково вважають, що цей знак символізує вовка, забуваючи при цьому, що не кожному суджено відгадати те, що закодовано в тому чи іншому символі, адже мудрість українського народу така глибока. Звісна річ, у давнину українці лікувалися переважно різним зіллям. Між іншим, немало лікарських рослин були для писанкарів чудовими барвниками. Тому пильне око легко визначить у символі "вовчий зуб" листок кульбаби, яку на Поділлі, зокрема в селі Жванець, а також у селах Мику линці, Ярмолинці називають "вовчий зуб". Писанкарка Петрунеля Ковцун із подільського села Вовківці (народилася ще 1900 року), любить згадувати: "Ох, і набідувалися ми голодного року. Вовчий зуб голодного року їли, як кози... ". Ось і вся розгадка закодованого знака. На Лемківщині досить поширеним є символ "сосонка". Дехто вважає, що це символізує дерево сосну. Писанкарка ж Анна Угляр із Пряшівщини толкувала мені: "Пане, та це не сосна, а падиволос. Зілля таке, що на городах як бур'ян росте...". І лише коли я побачив те зілля, то зрозумів: це хвощ польовий... Оксана Лятуринська (1902—1970) з Америки намовляла скептиків, аби ті дивилися на писанку й намагалися прочитати знаки, що підтверджують нам її давність. Ось дубовий лист і жолудь, як на писанці Ігоря Процківа із подільського селища Гусятин. Це знак нашого поганського громобога Перуна. Наш сучасний поет, можливо, не пов'язав би цей знак із фалічним культом староіндуських богів. І чи не мав би більше рації, ніж багато вчених, котрі, йдучи за авторитетами, легковажно й не по праву віддають наше предківське добро то на церкву, то в мошну візантійцям, грекам чи римлянам.

Виводячи на писанці знак Перуна, чи не прикликала ним прабаба грім і блискавку, перший весняний дощ? І чи перший дощ не був чародійним, як і весняні потуги Індри? Усе так барвно зацвіло, зазеленіло, як на писанці. Одначе нестримний Перун може й натворити. Розходившися, своїми вогненними кіньми (їх також можна знайти на писанці) залюбки розтрощить столітні липи (не свої любі дуби), виб'є стебло на полі, змиє зерно ярини. Якось треба його наперед задобрити. А чи не тим сонцем-знаком,

— лежачий хрест щедрого Дажбога, якого так рясно на наших писанках? І досі в Україні, зокрема у Космачі, аби зупинити град чи грозу, виносять на подвір'я перед хатою лопату й коцюбу та перехрещують їх саме таким хрестом. Отже, "дубовий лист і жолудь", чи просто "дубовий лист", чи "гілочка дуба" є символом сили богів погоди. Доволі часто подибуємо на писанках із села Очеретине, що на Донеччині, на писанках із села Копичинці, що на Тернопільщині, чи на писанках із села Виженка, що на Чернівеччині, прадавній наш символ — "граблі". Не важко здогадатися, що це символ дощу, бо ще й понині на Гуцульщині люди вірять, що коли перевернути на сінокосі граблі вверх зубками, то піде дощ. Але чи мають вони таку магічну силу на яйці? Пригадується, як у Кам'янець-Подільському педагогічному університеті на історичному факультеті я провів лекцію з писанкарства, на якій мова йшла про символ "граблі". Опісля ми мали із студентами останню пару — практичне заняття, на якому писали цей символ на яйці. Був ясний сонячний весняний день. Старший викладач історії Борис Кушнір мав неподалік Кам'янця-Подільського в селі велику пасіку і пішов того дня туди брати мед. Зближався полудень, і саме на той час вулики мали би бути розкритими. На цьому факультеті був студент Володимир Михайловський, який дуже не любив цього викладача і завжди хотів йому зробити якусь капость. Отож, закінчується у нас заняття, а Володя каже мені: "Я ще напишу на яйці граблі, аби Кушнірові бджоли змокли..." Всі студенти розсміялися. І ось Михайловський написав граблі. Через хвилю полив рясний дощ. Полив саме тоді, коли у нас закінчувалося заняття і ми виходили з приміщення.

У 1993 році у Франції я експонував велику виставку українських писанок і під час експонування розповідав у виставковому павільйоні про їх символіку. Звичайно, не міг оминути й символ "граблі". Опісля француз П'єр Реві запросив мене до себе в гостину. На той час у Франції вже кілька тижнів не було дощу. П'єр Реві показав мені свою віллу, відтак ми пішли у сад. Разом із нами пішли його приятелі, сусіди, і тут раптом П'єр забідкався, що посадив виноград і мусить його щодня поливати, бо немає дощу, і нараз пригадав. Показує на мене і каже вголос: "О! Українець привіз до нас таку чудову виставку писанок і розповідав, що коли в Україні довго не було дощу, то українці писали на яйці граблі. А я зараз намалюю граблі на піску, і піде дощ..." І — намалював. Французи такі толерантні, але все одно покепкували з П'єра, мовляв, він вірить у старі забобони. Через хвилю нас запросили у вітальню на гостину, вже мають чарки піднімати, тост казати, аж тут до кімнати забігає дружина П'єра Реві, вся мокра, і кричить: "Катастрофа! Пішов дощ!.." Усі виходять на балкон і милуються дощем. Опісля вже ніхто не говорив про бізнес, про урядові справи у Франції, а всі тільки мене запитували: а що то за люди, українці, що вони так вміють собі замовляти погоду? А де та Україна знаходиться: в Африці чи Латинській Америці? А як українці сплять, що вони їдять, що вони роблять, чи багато їх?

Ввечері вже французька телевізія інформувала своїх глядачів, що до Франції приїхав мольфар із чарівної країни і привіз із собою унікальну виставку антиків.

Звісно, що в наступні дні люди йшли на мою виставку, як колисьу Мекку. Там я багатьох французів навчив розписувати писанки.

Згодом повернувся в Україну. Через якийсь час отримую листа від П'єра Реві в якому він, зокрема пише таке: "Місьє Пожоджук! Катастрофа!

З тих пір, як ви поїхали, дощ не перестає іти. Фермери на мене хочуть у суд подати, бо кажуть, що то я викликав дощ, а дощ їм нищить посіви.

Допоможіть мені зупинити дощ.

Прошу вас, благаю..." А я сиджу собі в Космачі і гадку гадаю, що я тому французові відповісти маю. Бо й сам не знаю, як дощ зупинити. Але про всяк випадок написав, аби П'єр

малював "свастику". Той намалював, і — о боже! — дощ перестав. Я не можу твердити, що дійсно символи "граблі" та "свастика" мають таку магічну силу. Могло і збігтися. Разом із тим не я ці символи придумав. їх тисячоліттями вдосконалювали на писанках наші предки.

Але як би там не було, поки ще живі люди, котрі можуть пояснити символіку писанок, ми маємо якомога активніше збирати цю інформацію. Бо сьогодні не так багато писанкових знаків у нас розшифровано. Сестра-студитка Дарія прочитала близько двадцяти писанкових знаків. Серед них і такі, як "зоря", що є символом визначення порядку небесних світил, "триріг" — знак числа три та знак трьох божеств, "свастика" — символ вогню й сонця, "блискавка" — небесний вогонь, "колосся й зерно" — уособлення предків, їжі й осідку сонячного божества, "церква-вежа" — символ святої гори, верхи якої сягають до небес.

Немало є писанкових знаків тваринного походження. Зокрема, на гуцульських писанках доволі часто зустрічаємо коників, оленів, а на писанках Тараса Городецького з Червонограда, Николи Коваля чи Оксани Лятуринської із США — півників. Мушу зазначити, що на писанках Оксани Лятуринської, де зображені півники, коні чи олені (або інші символи) багато простору. "Півники" в неї норовисті, енергійні, зображені у великому боковому медальйоні на червоному або синьому тлі. Півень є провідником сонця, охоронцем добра, зла та улюбленою звіриною жертвою. Безперечно, ми пам'ятаємо ще з казок, як за зозулястим півником полює лисиця. А ще він має таких ворогів, як яструб, куниця, тхір.

Тож задумаймося і збережімо писанку для себе й поколінь прийдешніх, може, за допомогою символів прочитають вони історію нашого роду й народу.

Дивіться також писанки у крамниці ТОВ "Український Сувенір"

---