Пропоноване видання висвітлює сучасний стан українського ужиткового мистецтва, зокрема вишивки, ткацтва, гончарства, ковальства, народного малярства,писанки, обробки дерева, дитячої іграшки тощо, подає твори окремих майстрів, які працюють в народних традиціях. Праця створена до ювілейного 2000го року на матеріалах, зібраних під час днів ремесел та етнографічних ярмарок у Музеї народної архітектури та побуту Національної Академії Наук України. Крім того, використано роботи майстрів з музейної колекції.Розвиток і відродження деяких видів українського житкового мистецива свідчать про високі художні смаки, вміння і великий потяг до творчості нашого народу. Разом з тим, на превеликий жаль, в роки нашої незалежності змушено згорнули свою роботу всі художні осередки України. Книга є цінним внеском в історію українського народного мистецтва, навчальним посібником за програмою "Народне мистецтво", а також для практичного використання народними майстрами. Видання здійснене завдяки фінансовій підтримці родини Тамари та Миколи Степаненків.

Рушники сьогодні

Традиція виготовлення рушників і використання їх в народному побуті краще, порівняно з іншими видами народного мистецтва, дожила до наших днів по всій Україні.
Уже з кінця XIX ст. в окремих районах України масово почали вишивати на крамних тканинах червоно-чорним хрестиком. У цих рушниках переважає рослинний орнамент, часом натуралістичний, на деяких хрестик поєднується з мережкою. До кінців таких рушників часто пришивається мереживо.
Середина XX ст. позначена появою на Східній Україні поліхромної гладі на рушниках. Вона значно більше, ніж хрестик, знівелювала місцеві особливості вишивки. З цього часу майже припинилося виготовлення тканого рушника в домашніх умовах.
На Західній Україні на зміну традиційному смугастому орнаменту на кінцях рушника почали затикати поле рушника широкими смугами майже до середини. До чорного й червоного кольорів додалися жовтий, коричневий, синій, зелений, голубий та інші.
З'явився новий тип рушника, вишиваний найчастіше низинкою, узори якого перегукуються з узорами уставок сорочок, килимів, верет, налавників. Цей так званий гуцульський рушник останнім часом поширився й на Східній Україні. Найбільш занедбаний сьогодні рушник як хатня прикраса на Слобожанщині й Півдні України, проте його ще використовують в похоронному та весільному обрядах. У цих районах виготовлення рушника майже припинилося.
У Центральній Україні менше виготовляють тканих рушників, ніж вишиваних. Це пояснюється тим, що знаряддя ткацтва громіздкі, ткацькі верстати давно вже вийшли з ужитку в багатьох селах України. Найбільше рушників на сьогодні тчуть на Гуцульщині та Поліссі, а вишивають на Вінничині, Полтавщині, Київщині, у самому Києві.
Донедавна ми могли похвалитися такими організованими осередками виготовлення рушників, як Богуслав, Переяслав-Хмельницький, Полтава, Решетилівка, Клембівка, Косів, Ніжин, Чернігів. На сьогодні тут підприємства всі закриті, лише поодинокі майстри продовжують працювати вдома.
Ще в 1970-х роках разом з іншими творами народного мистецтва український рушник мав великий попит за кордоном. Ми переконані, що й сьогодні при вмілій організації виготовлення та збуту наш рушник може не лише бути візитною карткою України, а й давати чималий прибуток майстрам, посередникам і самій державі.
Друковані орнаменти, позначені еклектикою, відсутність належної пропаганди, данина моді, недоступність музейних колекцій призвели до значних втрат художної цінності рушника. Давно вже в Україні слід би було створити музей "Український рушник". У ньому могли б працювати майстри, демонструючи техніки виготовлення, багатство й красу орнаментики рушника; це була б своєрідна школа.
Сьогодні трапляються села, у яких мистецтво виготовлення рушників вражає несподіванками. Бо ж є народ, і є народний побут, у якому давні традиції трансформуються, пристосовуються до вимог часу, змінюються під впливом оригінальної мистецької знахідки. Прикладом може бути село Проходи Любешівського району на Волині, в якому у липні 2001 року побувала експедиція Українського центру народної культури "Музей Івана Гончара" у складі директора Петра Гончара та старших наукових співробітників Оксани Кротюк і Катерини Міщенко. Цитуємо щоденник експедиції:"Село Проходи лежить зовсім недалеко від траси. Тут немало нових хат, але "квадратно-гніздової" забудови немає: садиби сплановані вільно і красиво. Назва, як нам розповіли, походить від того, що через цю місцевість, раніше порослу дрімучим лісом, колись прорубували проходи до села Великий Курінь...
…Легендарні проходівські рушники виявилися цікавою трансформацією волинського ткацтва у побуті села повоєнного часу. Традиційні волинські рушники, що побутували тут здавна, були переткані смугами червоно-чорного орнаменту по білому тлу. Час потроху зміщував акценти: з'явилося ткання "льон по льону" – сірим по білому, і на рушниках, окрім геометричних смуг, у яких переважає червоний колір, з'явилися крупні ткані орнаменти, що надали тлу своєрідного ритму.
Але того було мало проходівським майстриням, і між перетканими червоними смугами вони ще "насіяли" квітів, вишитих гладдю в різні кольори. Серед таких зразків, а їх по селу збереглися сотні, є немало справжніх мистецьких витворів. Гармонійне поєднання кольорів і візерунків говорить саме за себе. Тут ми маємо справу з цікавим самобутнім явищем у розвитку традиційного мистецтва. Час перегорнув і цю сторінку в мистецькому житті села, і нині такі рушники вже лежать у скринях як недавня згадка про молодість для людей, які ще "не йдуть із ярмарку". Згодом тут з'явилися, як і скрізь по Україні, рушники, вишиті гладдю на крамній тканині (часом навіть на купованих побутових "утиральниках" із поздовжніми кольоровими смужками). І сьогодні картини та ікони в хатах прибирають такими рушниками і ще новішими, тканими або вишитими хрестиком.
Сьогодні в селі тчуть і вишивають молоді жінки, які були б раді мати з того якийсь підробіток. Та хоч його й немає, працюють все одно, для власної душевної потреби.
Не лише рушники в Проходах зазнали подібних змін. Одночасно з сіро-білими рушниками з'являються й ткані "льон по льону" портовини (наголос на другому складі) – так тут називають скатертини. Давніші портовини оздоблювали так само, як і традиційні рушники. Проте сіро-білих портовин з червоним тканням і вишиванням ми не зустріли, ці речі були витримані в суто природній гамі. Переткана червоним і вишита скатертина трапилася нам тільки одна і вона мала традиційне біле тло…
На прикладі рушників цього села можна простежити, як швидко, але разом з тим доволі закономірно трансформувалася традиція їх виготовлення. Між класичними волинськими рушниками і повоєнними, вишитими різнокольоровою гладдю, було кілька етапів розвитку. Зауважимо: етапів цілком природних, незважаючи на швидкість і разючість цих змін. Бо ж у народі традиції мистецькі пристосовуються до традицій та умов повсякденного побуту, який протягом останнього століття зазнав змін величезних…"
Тепер вишивають рушники частіше в місті, ніж на селі, про що свідчать виставки та ярмарки народного мистецтва.
На сьогодні є немало майстрів виготовлення рушників, які працюють у народних традиціях. Немає змоги перелічити на сторінках цієї книги всіх майстринь і майстрів, знаних і незнаних, професіоналів і аматорів, які простеляють білі крила рушників у наш із вами завтрашній день…

У наш бурхливий, наповнений несподіванками час, в житті нашої держави закономірно час від часу відбуваються важливі громадсько-політичні акції, спрямовані на відродження нашої духовності і усвідомлення того, що українці - велика самобутня нація.
Це і акція Злуки, і приїзд святійшого патріарха Мстислава, і вшанування національних героїв, і особливо "помаранчева революція".Невід'ємною атрибутикою цих акцій є наші древні національні символи: герб-трійця, жовто-блакитний та козацький малиновий прапори.І в культурно громадському житті - за роки незалежності України відбулось багато визначних подій, серед яких яскравим унікальним явищем став "Рушник Національної Єдності", авторами ідеї й проекту якого виступила славна родина Тамари та Миколи Степаненків.
Цей незвичайний рушник вишитий протягом 2007 року своєрідною всеукраїнською толокою. В його виготовлення взяли участь понад 1000 талановитих вишивальниць з усіх областей України.
Звичай толоки характерний для українського народу з давніх давен при будівництві хати, копанні криниць, на весілля, похоронах, храмових святих тощо.Центральний мотив рушника - "рай - дерево"("дерево-життя, "світове дерево", народні назви "деревце", "квітка", "вазон") властивий багатьом видам українського народного мистецтва (розпис, кераміка, ткацтво, різьба тощо). Через нього розкриваються, насамперед, світоглядні уявлення і високі художні смаки нашого народу.
В цьому рушнику гармонійно поєднані найпоширеніші елементи орнаментів рушників з усіх історико-етнографічних регіонів України, використано багато різних технік вишивки. Колористика «Рушника Національної Єдності» витримана в народній традиції, у ньому переважає життєстверджуючий червоний колір із вкрапленням синього, ­зеленого, жовтого кольорів.
Великі розміри рушника (довжина 9 м, ширина 75 см) перегукуються з розмірами традиційного українського рушника - "божника" на цілий ряд ікон, довжина якого в деяких місцевостях України іноді сягала 8 м.
У цей складний для нашої держави час "Рушник національної Єдності" заслуговує на демонстрацію у багатолюдних місцях по всій Україні (йому затісно в музейних залах), особливо в дні державних національних свят, де він може бути своєрідним сьогоденним атрибутом поряд з гербом та прапором.
Його святе покликання пробуджувати в душах українців почуття великої єдиної родини, людської гідності й національної гордості наперекір сепаратиським намірам деяких політиканів, що забивають клин у цілісність української держави.

ISBN 978-966-8875-27-4